Розділ «Книга І. Десята каста»

— Замовкни, Розалі! — процідив Франц. — Вона тепер одна з нас. Тому будь ласкава говорити про неї з повагою.

Розалі ображено гмикнула та, поривчасто відвернувшись, пішла геть.

— Це твоя дівчина? — нерішуче спитала я. — Вона, певно, ревнує?

Чорнявець роздратовано зиркнув на мене:

— Ще чого не вистачало!

Я не второпала, на яке з двох питань він відповів, та вирішила не доскіпуватись.

— Он головний іде, — Яків тицьнув Франца ліктем.

Простежила за їхніми поглядами та помітила вусатого опецькуватого череваня, що, суворо хмурячи густі сиві брови та невдоволено поглипуючи на мої босі ноги, сунув до нас.

— Чекай тут, — проказав до мене Франц. — Ми з Яковом із ним побалакаємо.

Лишившись наодинці, я скулилась, прагнучи зробитися якомога меншою та непомітнішою. Франц та Яків навперебій щось утовкмачували череваню, і позір того дедалі м’якшав. Нарешті голова посміхнувся, та всі троє, задоволені один одним, попрямували до мене.

— Вітаю! Мене звати пан Ядзінський. Очільник комуни № 349, — пробасив вусатий. — Хлопці описали в загальних рисах ваше становище. — Він зморгнув.

Мовчки кивнула, боячись щось зіпсувати. У глибині душі я дуже-дуже сумнівалася, що крутько Яків та розважливий Франц сказали Ядзінському правду.

— Ми будемо раді допомогти вам у скрутну хвилину, адже багато хто з нас свого часу постраждав від жорстокості та лицемірства каст. Тому приймаємо вас тут не як гостю, а як сестру, — пишномовно проголосив черевань.

Думки у моїй голові пхалися та наскакували одна на одну, складаючись у плутані та пафосні слова подяки. Зніяковівши, я лише спромоглася видушити:

— Спасибі.

— У комуни є спеціальний будинок, недалеко звідси, де ми поселяємо «новобранців», тобто тих, хто щойно прибув до гетто та ще не облаштувався, — Ядзінський гиготнув. — Зараз там порожньо, і тобі ніхто не заважатиме. А завтра вдень прийдеш сюди й отримаєш нормальний одяг та черевики.

Він знову метнув оком на мої босі ноги, а тоді, поклавши руку на плече, додав:

— Знехтувані — не запроданці. Ми не виказуємо своїх, навіть під страхом смертної кари, — його губи посміхались, та погляд зостався серйозним.

— Ліка дуже стомилась, — втрутився в розмову Яків, — їй би виспатися добряче.

— Гаразд-гаразд, — голова замахав руками, — не затримуватиму вас своїми старечими розмовами. У разі чого, дівчинко, звертайся до мене.