Розділ «Книга І. Десята каста»

— Охоронці знали, кого ліквідують? — голос Франца ледь помітно задрижав.

— Так. Спершу спитали в батька, чи він є паном Ставроді. А зачувши ствердну відповідь, спрацювали стрімко, — речення виповзали повагом і важко. Кортіло забитись у панцир та плакати, плакати. Та щось у Францевім виразі обличчя змушувало говорити далі.

— Тоді звертатися до будь-кого немає сенсу. Закладаюся, саме Рада Старійшин віддала Охоронцям наказ, — протягнув чорнявий Знехтуваний.

— Я тобі не вірю! — пискнула я. — Батько був одним з найкращих Учених і працював виключно на благо Мегаполіса. Кому він міг завадити?

— Може, просто знав забагато… А Рада Старійшин, зокрема Обрані, сподівалися цю інформацію приховати, — Франц здвигнув плечима.

«Що за нісенітницю він верзе?» — зринуло в голові.

— Знати? Що він міг знати? У Мегаполісі будь-яка інформація загально досяжна! — доводила я. — А для каст вищої категорії вже точно не існує жодних інформаційних обмежень! У нас абсолютно прозоре суспільство, і громадянам повідомляють про все, що відбувається.

— Учена, а така наївна, — гмикнув Франц, сіпнувши ланцюжок зі знаком касти в мене на грудях.

— Ти сам дурень, — образа болюче штрикнула коло серця. — У Мегаполісі — жодних секретів від громадян. Тут — усі рівні. Це, певно, помилка…

— Рівні, кажеш? — чорнявець трухнув мене за плечі, люто розпинаючи поглядом. — А як щодо нас? Нас, Знехтуваних? Ми рівні з членами каст?

— Годі сваритися, — осмикнув нас Яків.

— Бажаєш отримати кулю в лоб або дещо й гірше — повертайся назад. Хочеш врятуватись та з часом докопатися до істини — приєднуйся до нас, — відрубав Франц.

Зморена, я опустилася на лаву й затулила руками очі. Долоні миттю змокли. Нема більше мого любого, смішного татка, кінець старому щасливому життю. Шлях до Вчених і науки закурила віхола, завіяла хурделиця, і хтозна, чи повернуся колись додому, а чи животітиму в гетто поміж відступників.

Франц сів навпочіпки навпроти мене:

— Як тебе звати?

— Ліка, — ім'я злетіло з моїх вуст, розірвавшись на мільйони спогадів.

Чорнявець торкнувся мого підборіддя:

— Поглянь на мене. Ми помстимося винним, Ліко. Слово Знехтуваного!

Глава 3

Уже кілька годин ми крокували підземними тунелями в повній мовчанці.