Розділ «Книга І. Десята каста»

Мене розбудив гомінкий звук — чийсь злісний викрик за залізними дверима. Я підскочила на старому матраці та ошелешено озирнулась. Франц лежав поряд без сну та споглядав металеву стелю.

— Що це? — з острахом спитала я.

— Охоронець.

— Він щось сказав?

— Так, Ліко. «Готуйтеся, у вас півгодини».

Півгодини. Лише півгодини. Цілих півгодини.

Франц обійняв мене й увіткнувся носом у розпатлані коси.

— Твоє волосся так затишно пахне, знаєш? — він тихо засміявся і зазирнув мені у вічі. — Я жалкую лише про одне. Що ми з тобою не зробили цього раніше… — він трохи зашарівся. — Так давно кохав тебе… Здається, з першої зустрічі. Та ти була люта, наче маленька фурія, — ніяк не підступитися.

— Я не знала, що ти такий…

— Я теж не знав. А тепер… Уже час, — хмарно сповістив хлопець.

Ми вбиралися в урочистій, загуслій тиші. У моїй голові без упину цокав годинник, точно такий, як у будинку «Новознехтуваних»: «Тік-так, тік-так-тік…»

Двері розчахнулись із ревучим рипінням. Увійшли четверо, в синій уніформі з блакитними знаками «ікс» на грудях, заломили нам руки та надягли вичищені до блиску кайдани.

«Ну от, — я подумки прощально всміхнулася млявій примарній надії, — тепер Франц точно вже нікого не врятує».

— На вихід, — армійським тоном звелів Охоронець.

Коридори, коридори — невтомна вервечка. Скільки кроків відділяє нас від прірви? Десять, сто чи тисяча? Яка велетенська ця Вежа! Вона простягається на весь Мегаполіс, на цілісінький Світ.

Ліфт здійняв нас угору на п’ять поверхів. Певно, в’язниця — глибоко під землею, на нижчих рівнях, у пеклі, тому й вікон там немає. Що вище піднімалися, то більше смерділо владою, Старійшинами, «псевдо-раєм», куди квитки для сліпців — оптом, а місць ніколи не вистачає.

Ми вийшли на подвір’я — чотири бетонних стіни, одна навпроти іншої, — глухий кут. Шеренга Охоронців з автоматами та відчуженими обличчями нагадувала машину для вбивства. Мабуть, робота багатьом остобісіла. Он того чолов’ягу з опасистим черевом, певно, чекала вдома дружина з гарячим обідом та не менш гарячими обіймами. Його сусід виструнчився, прагнучи привернути увагу керівництва. У дівчини ліворуч — знуджений вигляд. Дивно, чому вона обрала таку роботу, адже більшість жінок-Охоронців займалися більш сумирною та зазвичай інтелектуальною справою. Як могла би колись Розалі…

— Маєте останнє прохання? — з пафосом виголосив сивий Охоронець.

Ми з Францом перезирнулася.

— Зніміть із нас кайдани. Ми хочемо триматися за руки, — дзвінко пролунав голос колишнього Обраного.