Розділ «Книга І. Десята каста»

І знову — тиша, настояна, наче мертвовід.

Думала про страту. Страх, наче слизька потвора, душив труйними щупальцями. Я би гарчала, вила від безпорадності, кидалася на кам’яні стіни, та не можна. Це виглядатиме смішно. Зирнула на однооку камеру. «Вони стежать. Повсюди стежать. Нікуди сховатися… Здається, я марю».

Лихоманило. У темряві чула, як стукотять мої зуби.

— Ти тремтиш. Змерзла?

— Хо… холодно, — збрехала я.

Франц зняв темно-синю куртку, що колись належала найкращому у світі Вченому, накинув мені на плечі та пригорнув:

— Ліпше тепер?

Я ствердно хитнула головою. Від його запаху, теплоти дужих рук і татової куртки мене наповнював заколисливий спокій, тамуючи гарячковий буревій усередині.

— Гадаєш, ми тепер потрапимо до раю? — тихо спитала я.

— Учена й віриш у Бога? — здивований, трохи схриплий голос.

— З дитинства вірила.

— І зараз також? — Франц примружився.

— Зараз — найбільше.

— І я вірю.

І знову — безрух і безгомінь. Час, наче баский кінь, несамовито мчав наввипередки з долею. «Усі ми під Богом ходимо, дівчинко».

Кожна наступна мить робила Смерть усе більш реальною. Жахний клубок застряг у горлі. Лампа під стелею втомлено блимнула, та світло послабшало. Мабуть, скоро ніч.

Зненацька Франц рвучко підскочив та заходив із боку в бік, стуляючи та розтуляючи кулаки:

— Щоб ці тварюки провалилися! Я їм покажу, вони ще побачать…

Знічев я він спинився, обм'як та звалився назад на матрац, обхопив руками коліна й тупо вперся поглядом у стіну.

— Ну, годі… годі, — я заспокійливо торкнулась згніченого плеча.