Розділ «Книга І. Десята каста»

— Боїшся?

Хлопець мовчав, вдивляючись кудись у далечінь, за кам’яні стіни, туди, де ярів пломінь свободи.

— Так, але не за себе, — проказав він після короткої паузи. — Знаєш, я мріяв помститися за вбивство батьків, продовжити їхню справу, а головне — щось змінити в Мегаполісі. Певно, як і ти, — підбадьорливий усміх. — Поки не відомо, чи вдалося, але ми бодай спробували. Заради цього, мабуть, варто було ризикнути. Але ти… — Франц схмурнів і принишк.

— Що я?

— Нічого, — відрубав колишній Обраний.

— Коротше, твоя завсідна шляхетність та ігри в супергероїв, — зронила я.

Хлопець не відреагував.

— Слухай-но, ти сказав, що не за себе боїшся, а за кого? — мої щоки прожарювало багровим.

Невже за мене? Адже тут більше жодної душі. Силоміць скручувала голову щасливому здогаду, однак той борсався і вислизав на волю.

— І чому ти така нетямуща? — глузливі вогнисті бісенята визирали з безодні чорних очей. Те, за що я його завжди кох…

— Гм… А чому, дозволь спитати, я лежу на твоїх колінах, і ти щось таке виробляєш із моїм волоссям? — я запозичила його насмішкуватий тон.

— Я так зміркував, що хтозна-коли ще отримаю таку можливість, — Франц жартував.

Може, не все так погано і він має таємний план порятунку? Та за мить я помітила, як позір хлопця посерйознішав, коли той збагнув увесь сенс своїх слів.

— Ага… — пробубоніла я і всілася поряд на матраці.

Ми заніміли, кожен замислений про своє. Чи, може, про одне й те ж? Хоча ні, навряд.

«Ось він, поряд, — волала кожна клітина мого тіла, кожна жалка думка. — Шалено близький і незмірно далекий — найзапекліший друг. Це ж твій останній день, в біса ваші останні години. Ну спитай його, спитай, що означають усі ці погляди, сутички з Яковом, двозначні вирази?… Дурепа!» — обірвала я себе та промовила вголос:

— Я довго була непритомною?

— Ні, не дуже.

— Чим усе скінчилося там, у мармуровій залі?

— Нічим. Альфа, Бета та Гамма відкланялися, повторивши наказ. Тоді Охоронці доправили нас сюди.