Розділ «Книга І. Десята каста»

— Гадаю, ми там навряд чимось допоможемо. Сповістили всіх про загрозу, а далі… — я замовкла. Направду розповідь Якова жахала. Я ж Учена, а не революціонер. Знання, досліди, винаходи — це моє. Але юшити кров…

— Тоді нам час додому, — перервав мої лячні марення Франц.

— А де наш дім? — здійняла очі.

— Додому — до Знехтуваних.

І ми квапливо покрокували проти натовпу. Рухатись було важко, ми працювали ліктями, очищуючи собі шлях уперед, до сонячного світла, подалі від металевого чудовиська — від Вежі.

Вийшли на вулицю. Юрба прибувала нестримним потоком, що каламутно пінився та поглинав усе на шляху. Тут і там розпласталися забиті Обрані, судомно корчачись від ран. На асфальті скрізь мерехтіли пурпурові плями й відірвані кінцівки, зувсебіч линув тихий стогін. Члени касти Священиків сновигали поміж трупів, шепочучи сакральні слова.

На величезному екрані, що все ще транслював події із Зали засідань, теж гудів натовп. Старійшини зіщулилися за довгим столом та кидали оком то на сіро-коричнево-синю громаду, що множилася, лізучи крізь розчинені двері, то на Голів Ради: Альфу, Бету та Гамму.

Альфа підвів руку, вимагаючи уваги, та рев не стишився.

— Мовча-а-ати! — заверещав Гамма.

— Слухайте мене, громадяни Мегаполіса, члени каст усіх, я підкреслюю, усіх категорій! — загарчав Альфа. — Невже ви забули про Закон? Узи рівноваги, упорядкованості та ієрархії, що зберігають у нашому суспільстві мир і благоденство?

Гомін посилився.

— Слухайте мене уважно, громадяни!

Та його не бажали більше слухати.

Альфа піднявся на сходинку кафедри та заволав:

— Слухайте мене! Я — Обраний, першого ступеня, і за правом крові — я над вами; і за правом крові — моя правда!

Знічев’я якийсь бешкетник, років десяти — не більше, підскочив до кафедри та щосили смикнув Альфову краватку. Голова Ради Старійшин від несподіванки спіткнувся та долічерева простягся на підлозі. Невтримний регіт юрби зірвавсь угору, струшуючи Вежу, ніби іграшкову споруду з дитячого конструктора.

— Ходімо звідси хутчіш, — Франц презирливо відвернувся від екрана.

— Хутчіше… Додому, — прошепотіла я.

Надвечір я сиділа на зношеній канапі у Францевій вітальні. Яків десь завіявся, як і завжди.

— Як гадаєш, що тепер буде? — тривожно спитала я.