Розділ «Книга І. Десята каста»

— Припиніть негайно! — Франц, що досі ошелешено мовчав, урешті не витримав. — Не мучте їх! Хочете вбити нас, убийте, але навіщо ж так?

Збурений потік перервали два замашні удари в щелепу та живіт. Хлопець зігнувся, спльовуючи кров. Моє серце заскиміло й із вуст вилетіло:

— Франце!

— Мовча-а-ати! — загорлав Гамма.

— Швидше, командире, — лагідно посміхнувся Альфа та в голосі чулися загрозливі нотки.

Герц повернувся до Розалі.

— Що ти накоїла… — прошелестів самими губами.

— Пробач мені, татку…

Він здійняв пістолет, заплющив очі та випустив кулю в доньку.

Розалі звалилася долі важким лантухом. Подерта червона яма глибочіла в її грудях. Руді змії волосся розметались по мармурових плитах.

Командир Герц, не кліпаючи, дивився на неї кілька митей, а тоді притис сталеве жерло собі до скроні та вистрілив.

Пірнаючи у неосяжну потойбічну тьму, я чула ніби здалеку свій гіркий зойк, що розіп’яв беззахисну тишу.

Я розплющила очі. Погляд урізався в металеву стелю, а тоді хаотично помандрував стінами. Єдина лампа ледь освітлювала крихітну кімнатку без вікон.

Я почувала, як чиїсь теплі пальці ніжно пестять моє волосся. Франц?

Ну так, лежала на брудному смугастому матраці, голова — на його колінах. Хлопець кволо посміхавсь. У куточку губ запеклася кров.

— Ко… котра година? — прохрипіла я.

— Не знаю. Тут немає годинників, а мій відібрали ці живодери, — обличчя чорнявця презирливо скривилось. — Зате є камера спостереження точнісінько над тобою.

У кутку між стіною та стелею справді висіла камера, наче міфологічний циклоп увіп’явшись у нас єдиним оком.

— Я… Я не певна, що правильно все пам’ятаю. Завтра опівдні під час засідання Ради Старійшин нас мають…? — я затнулася, сахаючись озвучити жахне слово з печаткою «кінець».

— Так, — кивнув Франц.