Розділ «Книга І. Десята каста»

Чорнявець змучено глянув на мене.

— Господи, який же я бовдур! Навіщо піддався на твої вмовляння й узяв із собою? Ти б спокійнісінько сиділа зараз у гетто… Неушкоджена.

— Я все одно би пішла, — прошепотіла я. — Із тобою чи навздогін… Байдуже.

Франц рвійно схопив мої пальці. Очі нервово зблиснули:

— Я не віддам тебе їм, чуєш! Ми щось вигадаємо. Я маю тебе врятувати!

— Ти завжди мене рятуєш, — мій смутний посміх — наче полин. — Спочатку неподалік від Академії, тоді з яблуні і ще з десяток разів…

— А втім ти мене недолюблюєш, — збентежився хлопець, і пасмо темною стрічкою впало на чоло.

— Звідки ти взяв? — здивувалась я, стиха виглядаючи ознаки знущання. Та колишній Обраний дивився прозоро і ясно. — Зовсім ні, навпаки…

— Навпаки? — він схилив голову вбік.

Второпавши, що бовкнула зайвого, я зніяковіла. Колись, у касті Вчених, багато молодиків вилися навколо мене. Та поряд із Францом завжди почувалась, як на іспиті.

— Скажи, — чорнявець підсунувся ближче, — чому ти все ж відмовила Якову? Він — славний хлопець. Гадав, він тобі подобається…

Цього питання я жахалась найбільше. Добре, Франце, чорт забирай, ти виграв.

— Бо… бо кохаю іншого, — мовила я, ховаючись від шпаркого погляду.

Його пальці, наче розжарені вуглики, обпекли моє підборіддя.

— Поглянь на мене, Ліко.

Я здійняла очі.

І більше не треба було слів, пояснень, кепкувань, суперечок, докорів, обіцянок. Начхати на камеру.

Зорепадами сипалися цілунки, одяг розлетівсь увсебіч. Схід і захід, північ і південь зустрілись у точці відліку, тут — у брудній камері, у Вежі. Солодка спека огортала нас, і палила, і смажила у вулканічній лаві. Любов переможно сурмила в горни.

— Кохаю тебе… кохаю, — Франців ледь чутний шепіт.

Ми знали, попереду — єдина ніч, остання і водночас перша. Але тільки єдина.