Розділ «Книга І. Десята каста»

— Зажди, — забурмотіла та, — ще трохи. Спробую одну штуку…

— Розо, нам не можна ризику…

І тут почався хаос.

Семеро Охоронців увірвалися до кабінету. Троє одразу накинулись на Франца, той навіть не встиг витягти пістолет. Двоє схопили Розалі. Вона борсалася, дряпалась і кусалася, наче полонена хижачка, наче кішка, а потім, коли нелюди, її колишні брати, заломили руки, враз обм'якла. Що вже казати про мене!.. Двоє велетнів миттю скрутили моє худеньке тіло.

«Як вони дізналися? Зрада? Неможливо! Крім нас трьох, жодна душа не відала…» А потім страшний здогад вибухнув ядучим спалахом.

Франц оповідав, що коли касти полювали на п'ятнадцятилітню Розу, спочатку звинуватили її батьків. Отже, Обрані та Охоронці відстежили, звідки сигнал! Так само, як зараз. Яка ж я дурепа! Мала передбачити!

Зненацька Франц примудрився вдарити одного з катів у сонячне сплетіння. Той скорчився й ослабив хватку. Хлопець висмикнув у нього зброю та поцілив іншому Охоронцю в живіт. Той впав долілиць.

Третій із пасмами сріблястого волосся, включившись у гру, притиснув пістолет до потилиці бунтівника. Інші теж тримали його на мушці.

— Кинь зброю, хлопче! — проревів сивий. — Ти — труп, так чи інак. Готуйсь! Один, два…

— Стоя-а-а-ати! — відчеканив високий жилавий брюнет років п'ятдесяти, щойно ввійшовши до кімнати.

— Але ж він застрелив Охоронця, командире Герце! — з образою проскавучав наймолодший. Ледь помітний пушок виднів над його верхньою губою, а обличчя ще не позбавилося підліткових прищів.

— Здається, вам дали цілком зрозумілий наказ! Усіх, хто брав участь в операції, — до Вежі. Живцем.

Щось клацнуло в моїх споминах, ґвалтовно та боляче. Я згадала це обличчя, гаркавий бас. Ні, його не забути навіть через сотні, тисячі років, він марився мені в кошмарах, маячився в нічному безгомінні. Низький та хрипкий, що спитав на сходах Академії: «Пане Марку Ставроді?». Це він — убивця мого батька. Командир Герц.

— Тату? Таточку, це ж я, Роза! — знічев’я пискнула мідноволоса. Майже нечутно, як покинуте цуценя, що сподівається на повернення додому.

«Він — батько Розалі?!» — я остовпіла. У вухах нестерпно нуртував перегуд дзвонів.

Командир Герц ззирнувся з донькою. Їхня мовчазна розмова тривала лише мить. Дівчина опустила голову. Вологі стьожки викопували ринви на блідих щоках. Вона програла.

— Чого застигли?! — гримнув командир до Охоронців. — Виконуйте наказ.

Глава 14

Ми сунули довгим тьмяним коридором. Стіни з металевим відблиском, підлога з чорного мармуру, камери спостереження на кожному кроці — Вежа.

Франц зціпив зуби, аж наїжувалися жовна під вилицями. Розалі хлюпала носом. Я не знала, куди нас ведуть і що чекає за наступним поворотом.