Розділ «Книга І. Десята каста»

Осідлавши сегвеї, що досі сумирно спочивали на складі поряд із будинком Новознехтуваних, ми помандрували до Північної брами у хмарній мовчанці. Сонячний диск повільно здіймався над дахами та вежами, скупо цідячи заспані промені.

Уже пішки ми проминули Північні ворота, напівзакинуту «буферну зону» між гетто та житловими кварталами Мегаполіса, і визирнули на прямі широкі вулиці району Законників. Будинки без жодного елементу творчості (клоновані сірі прямокутники з чіткими геометричними пропорціями) випростались обабіч дороги. Певно, на думку служителів Правосуддя, рівновага, один із головних концептів нашого буття, означала абсолютну тотожність.

Сховавшись за огрядними сміттєвими баками, Франц, Розалі та я замаскувалися в темно-синє, перекинувшись на членів каст вищої категорії (ким ми власне колись і були). Хлопець поклав у кишеню пістолет, що відібрав ще зо два тижні тому в Охоронця. Чому він прихопив зброю? Теж бентежився поганими передчуттями? Чи це лише про всяк випадок, аби почуватись упевненіше?

— Слухайте, а як ми потрапимо до того офісу? — мовила я, прагнучи завести якусь розмову, аби трохи вгамувати тривогу.

Розалі гмикнула, ніби знаючи щось невідоме нам. Іронічне «Гм!» та знущально-зневажливий погляд натякали на те, що вона має справу з цілковитою дурепою.

— Ліко, сама зваж, тут присутні члени всіх каст вищої категорії: Учена, Охоронниця та Обраний, — Франц поблажливо змірив мене очима. — Гадаєш, ми не впораємось із одними дверима?

— Крім того, є ще вікна, — підморгнула мідноволоса зломниця соцмереж.

Ми залишили позаду смітник та попростували розложистим проспектом, по обидва боки якого горнулись одна до одної нотаріальні контори, конторищі та конторки.

— Чому ти завжди настільки невпевнена у своїх силах? — прогудів Франц та по-батьківськи поплескав моє плече.

Тепло розполонилося всередині, та я злісно скинула його руку і вжалила:

— Зате ти занадто впевнений! У нашого Обраного хлопчика, здається, зіркова хвороба?

Франц небезпечно прищулився.

— Годі сперечатися! — втрутилась Роза. — Он погляньте! «Нотаріальна контора пана Гібіскуса». Крихітна і, вірогідно, не надто популярна. Те що треба! — вона вказала на будинок наприкінці вулиці. Древня споруда трохи скособочилася, підсліпувато мружачись брудними вікнами. Бізнес пана Гібіскуса тулився на першому та другому поверхах.

Ми наблизилися до входу. Двері виявились броньованими, із міцного штучного матеріалу, хтозна-як він зветься. Їх, справді, так просто не вибити. У каст середньої категорії завжди якісь прибамбаси, а от замки — найзвичайнісінькі, не те що системи безпеки Вчених, що реагують на відбитки пальців.

— Гаразд, дівчата, відійдіть, — мовив Франц із відповідальним виразом обличчя. — Буду ламати.

— Це ти відійди, — насмішкувато вкинула колишня Охоронниця. — Є кращий спосіб.

Хлопець посунувся, зобразивши глузливий напівуклін. Я із цікавістю спостерігала, як Розалі вийняла з волосся шпильку та, висолопивши язик, примостилася длубатись у замку. Франц єхидно поглипував на неї. Мені ж, попри те, що цю діваху терпіти не могла, видавалося, що в неї вийде.

Сплило не більше хвилини, як у дверях щось тихо клацнуло. Металевий прямокутник зі скрипом розчахнувся, оголивши нутрощі запиленого офісу.

— Де ти цьому навчилась? — не втримала захоплення я.

— Ти ж пам'ятаєш, я з Охоронців, — задерла носа Розалі. — Нас вчили не лише захищати, але й нападати, а отже, спритно та нишком відкривати найнебаченіші запори.