Розділ «Книга І. Десята каста»

— Стара мала дуже високий тиск і не вживала кави більше тридцяти років. Ви не знали? — Марта звинувачувально дивилася крізь товсті лінзи окулярів.

— Ні, ми вчора щойно познайомились, — промимрила я. — Назбирала для бабусі вишень, і вона запросила до себе випити кави. Пригощала мене вишневим джемом та печивом…

— І сама їла? — докірливий позирк жінки.

— Так.

— У неї був цукровий діабет, дитино, — онука Агати важко зітхнула.

— Як же так?

Уже знайоме почуття провини, що трохи вгамувалося від учора після розмови з провісницею, набирало нових обертів і, наче Сизифів камінь, розчавлювало вщент. Агата померла через мене!

Мабуть, розпачливі думки викарбувалися на обличчі, бо Марта, ледь ковзнувши по мені поглядом, із поспіхом забелькотіла:

— Ти не винна. Бабуся, певно, просто хотіла піти. Я зазирнула сюди вчора надвечір. Посадовивши мене навпроти на канапу, вона зітхнула з якимось щасливим полегшенням: «Сьогодні — дивовижний день. Я відчуваю, що зробила все, що мала зробити. А тепер мені вже час». Потім Агата задрімала в кріслі, і я залишила будинок, тихо причинивши двері. Виявляється, тоді вона поснула назавжди. Гадаю, просто втомилася жити. Сто сімнадцять років восени виповнилося б! Ти тут зовсім ні до чого. Вона чудово пам’ятала, що ні кави, ні солодкого їй не можна, і завжди дотримувалася дієти. Ласощі ж тримала в хаті для гостей.

— Пробачте мені, — сльози виривалася назовні.

— Не вибачайтесь, — жінка посміхнулась і знову перейшла на «ви». Докір зник із її очей. — Я вдячна, що ви наповнили її останній день радістю. Мама, якби була досі жива, теж сказала б «спасибі».

Я похмуро простувала додому поміж кущів, що скидались на настовбурчених зелених їжаків. Звідусіль ввижалося зморщене обличчя бабусі Агати, її хитрі осяйні очі. «Усі ми під Богом ходимо, дівчинко».

Завтра ми з Францом та Розалі оприлюднимо інформацію.

Дурні передчуття шматували впевненість на крихітні клаптики.

Уночі кілька разів прокидалась із лячним криком. Марилося, ніби мене живцем укладають у поліетиленовий пакет і кидають в Яму. Із надр Землі, із самого пекла, тягнуться тисячі рук, а я, наче немовля, повите пелюшками, не спроможна нічого вдіяти.

О четвертій ранку я розплющила очі від настирливого джерготіння будильника. Усе ж таки проспала! За п’ятнадцять хвилин мав прийти Франц.

Швидко нап’яла білу спідницю та сорочку. Аби не привертати зайвої уваги, ми мали перевдягнутися в темно-синю батькову одежу, щойно перетнемо кордони гетто. На щастя, під час першого походу до району Вчених я прихопила запасні джинси та футболку, у які тепер могла вбратися Розалі.

Похапцем ковтнувши двійко яблук та штучну суміш, я силувалася зібрати думки докупи, але вони розлітались увсебіч, наче сполохані голуби. Ненавиділа прокидатись удосвіта, коли навколо — молочна сутінь, безжально випхане з-під затишної ковдри тіло морозить, а мозок працює у сповільненому режимі. До того ж, страшилася, що колишній Обраний мене обдурить і доведеться вистежувати їх із Розалі власноруч.

У низеньке віконце постукали: тричі, потім двічі, потім знову тричі — Франц. Усе ж таки не збрехав! Я схопила завчасно підготовлену сумку із чипом, планшетом та одягом і заквапилась до виходу.

Поряд із чорнявим плечистим парубком височіла мідноволоса. Вістря ревнощів встромилось поміж ребер, та я гарячково відкараскалася від руйнівного почуття. Зараз не до цього.