Розділ «Книга І. Десята каста»

Під стінами Академії вартували кремезні Охоронці зі збайдужілими обличчями, ще поки не підозрюючи, що під їхнім носом тікає зловмисниця. Я вже не сумнівалася, що батька звинуватили у страшних злочинах. Але це якась помилка… Ми повсякчас, із діда-прадіда, працювали на благо касти та Мегаполіса.

Я гнала, здається, стрімкіше за чемпіонів, дорівнюючись до швидкості світла, бодай би виграти кілька секунд. Жити. Жити!

Із будівлі випорснули переслідувачі.

— Чого стоїте! Хапайте її! — прогавкав гаркавий очільник.

Охоронці, що оточували мою alma mater, смикнулися, ніби сновиди. «Чому вони не стріляють? Може, я потрібна живою? Чи отримали наказ лише щодо татка, а я просто потрапила під гарячу руку?» — крутилося в мізках.

Пірнула у вузький провулок. Поодинокі перехожі з острахом зиркали на мене, наче на небезпечну злодійку чи Знехтувану, тулилися ближче до будівель, воліючи стати непомітними. Дзеркальні вікна хмарочосів апатично сліпили сонячними жаром.

Почувала, що мої легені от-от вибухнуть від напруги й пекучих вдихів, тому, звернувши за ріг, сховалася за опецькуватим сміттєвим баком, сподіваючись пропустити синьоформених гонителів уперед і трохи перепочити. Поряд сірий голуб порпався дзьобом у нечистотах. Скосив оком на мене, невдоволено гурчачи: «Ор-р-р!», ніби зазіхала на його обід.

Я сіпнулася, зачувши гомінкий тупіт Охоронців, що проминали смітник. Невже врятована?

Тату… Щем свердлив отвір у підребер’ї, а ридання рвали груди. Ні, тільки не зараз. Я маю тихо відсидітися тут, аби продовжити втечу, аби вижити, дізнатися «чому»… А тоді — помститися винуватцям.

За кілька хвилин обережно визирнула з-за сміттєвого бака. Навколо, здавалося, не було жодної душі.

Щойно витнулась зі сховку, позаду знову загухкали берці та залунала лайка. Обернулася — так, вони. Двоє.

Прожогом майнула вперед. Однак з-за рогу назустріч сунув інший Охоронець. Мій погляд заметушився в пошуках рятунку. У будинку поряд викарбувалася маленька арка, що, мабуть, вела на іншу вулицю.

На роздуми не мала часу. Скочила в проріз у стіні та… збагнула, що пропала. Внутрішній дворик виявився глухим кутом. Навколо зімкнулися стіни.

Майже вчуваючи смердюче дихання бійців у спину, я гайнула до дверей у під’їзд, плекаючи навіжену надію — зачаїтися всередині будинку. Загупала кулаками, але все намарне. Зачинено.

— Попалася, — радісно прогугнів Охоронець позаду.

Глава 2

Троє у синій формі з блакитними «іксами» на грудях насувалися з боку арки. Лисий здоровань, скалячись, робив повільні кроки, наче тигр, що кружляє навколо жертви перед смертоносним стрибком. Ще двоє катів — позаду від лисого.

— Ходи сюди, кралечко! — масно вишкірився здоровань і вихопив пістолет із кобури. Я гарячково міркувала, чи він справді хоче мене вбити, чи лише погрожує.

Уже відраховувала пошепки останні секунди життя, коли за спинами вбивць, звідкись із підворіття, випірнули двоє молодих хлопців, убраних у біле. Одяг геть зношений — майже лахміття, але чисто випраний і попрасований. Знехтувані?

Що вони тут забули?