Розділ «Книга І. Десята каста»

— Таточку!

Охоронці здійняли голови:

— Дівчисько Ставроді! — процідив один з них.

— Хапай мерщій! — хрипко відчеканив гаркавий.

Чоботи забухкали нагору по сходах, і я підхльоснула неслухняні ноги силою думки: «Тікати, треба тікати». Куди, навіщо, а головне — чому?

Мільйони питань зчиняли тисняву, таку ж щільну, як у черзі за дарунками в переддень Різдва. Я чимдуж чкурнула вгору, швидше, уперед. Повітря пропікало легені, розхристані думки плутались. Мусила знайти вихід.

Я опинилася в коридорі на п’ятому поверсі. Із Центральної зали лунала патетична прощальна промова президента учнівської ради — Ельзи. Вона завжди була вкрай сумлінною, старанною та відданою касті Вчених. Мені, пересічній студентці, та ще й із власним поглядом на все на світі, до Ельзиних заслуг — як до неба рачки.

Кроки Охоронців ближчали. Якщо дістатися ліфта в протилежному крилі Академії, тоді я б спромоглася їх обігнати та випурхнути з пастки.

Але назустріч з іншого кінця коридору валували нові бійці. Мабуть, отримали сигнал від побратимів.

Я захекано озирнулась. Майже безпросвіток, лише праворуч — вхід до Центральної зали.

— … у стіни цього закладу чотирнадцять років тому. Малі й недосвідчені…

Я оглушливо рипнула дверима, певно, у найдраматичніший момент Ельзиної промови. Ораторка обурено заклякла від такого нахабства. Десятки очей витріщилися на мене. Вигляд мала чудернацький: багряне від бігу обличчя, розкуйовджене волосся, «стрілка» сповзала по панчосі. Ще годину тому я б радше згоріла в пеклі, ніж так осоромилась перед найвизначнішими членами касти та Старійшинами. Але зараз… зараз начхати.

Ельза гнівно тіпнула головою і спробувала врятувати зіпсований виступ:

— Малі, але вже сповнені розуміння важливості нашого подальшого навчання… — Двері знову пронизливо скригнули. Я глипнула назад — Охоронці.

Чимдуж помчала крізь студентську юрбу, розштовхуючи товаришів та незнайомців. Зувсебіч сичали: «Що за чортівня!», «Обережніше!», «Ліко, ти?». Мовчки рвалася вперед, до протилежної стіни. Там — іще одні двері, й одразу за ними — гвинтові сходи на перший поверх до чорного ходу. Звідти можна непомітно вислизнути й загубитись у вузьких плутаних провулках району Вчених. Глядачі гули дужче й дужче.

— Тихіше, будь ласка! — Ельза роздратовано заклацала ручкою, прагнучи привернути увагу.

Охоронці спритно прорізали сторопіле з’юрмисько, наче ніж — розм’якле від спеки масло. Старійшини без жодного слова «за» чи «проти» сумирно спозирали дійство, ніби це їх не обходило. Учені ж із дослідницьким інтересом стежили за віковічним смертельним танком мисливців та жертви й не втручалися.

Вискочивши крізь двері, наче сполоханий звір, метнулася до гвинтових сходів. Моє життя шпарко котилося долі.

Перечепившись, упала та зідрала шкіру з коліна. Позаду гучніло гупання берців.

Ледь стримувала сльози. Я не звикла стільки бігати. У голові хаотично блимало: «Не можу… Більше не можу. Впасти б і лежати, тамуючи стукіт серця. Тікати — марно. Це — наче королівські лови, вони — нагоничі, я — сарна, і фінал — усім відомий. Але якщо на мить припустити, що виберуся звідси, куди піду? Додому? Туди навідаються якнайперше. До приятелів? Якщо нашу сім’ю якимось фантастичним чином проголосили ворогом касти, вчорашні товариші, не зволікаючи, передадуть мене Охоронцям. Адже каста — понад усе: кохання, батьків, друзів, мрії, хвороби, розчарування… Каста — це і є наші батьки, друзі, мрії. Каста — наше все». Але попри сумніви та зневіру, зціпивши зуби, я змусила себе підвестись. Ось і чорний хід — маленькі таємні дверцята.