Розділ «Книга І. Десята каста»

— То коли виступаємо? — я обернулась до колишнього Обраного, прагнучи обірвати напружену паузу.

Франц наставився на свій улюблений «надточний» годинник.

— Уже перша ночі. Аби дістатися Північної брами до 06.00, треба виїхати на сегвеях о 04.30. Ми живемо неподалік від Східних воріт, відстань чималенька, а наш транспорт видає максимум 50 км/год. Тому, може, комусь і дуже кортить, — хлопець виразно глянув на мене, — але завтрашній ранок відпадає. Перед вилазкою відіспатися треба.

— Тоді післязавтра, — проказала я. Не хотілося відкладати.

На тім і порішили.

Дорогою додому я нарешті поставила Францові питання, що вже більше години точило голову:

— Яким чином ти її вмовив?

— Говорив же, сила переконання, — лукаво підморгнув він. Пекучі бісенята стрибали та хороводили в чорних, як південна ніч, очах.

— І все ж таки?

— Ну, скажімо так… Колись я визволив її з халепи. Аби від дячити, пообіцяла, що якщо коли-небудь потребуватиму допомоги, зробить усе, на що спроможна.

Франц не поспішав ділитися спогадами. Та я воліла дізнатися все до кінця.

— Виручив? Пфф… У що ця манірниця примудрилася вскочити? Хіба що зламати підбори.

Байдужий тон спрацював точнісінько так, як я сподівалася. Франц роздратовано почав вивалювати слова:

— Ти помиляєшся! То була справжня біда, — він різко здвигнув плечима, водночас хмурячись. — Коли Роза потрапила в гетто, ніяк не могла знайти спільну мову з однолітками.

— Не дивно, з такою вдачею! — гмикнула я.

Франц ніби не звернув уваги на насмішку. Оповідь шумувала далі:

— Колишня Охоронниця трималася відсторонено, вважаючи Знехтуваних брудними тваринами, ще під впливом закостенілих понять, що їх цвяхами забивали в наші дитячі голови. Крім того, Розалі говорила про все це напрямки. Підлітки навколо просто пашіли ненавистю.

Того дня я проходив повз склад у своїх справах. Роза лежала на холодній землі, скривавлена, а зграйка знавіснілих дівок скупчилася навколо. Вони гамселили бідолаху, вискубували волосся та мордували її, майже бездиханну.

Хлопець говорив, а я вже жалкувала, що спитала. Щемливе співчуття наповнило по вінця, і вся образа та роздратування зійшли нанівець. Так, у Розалі характер ще той, однак таке пережити…

— Коротше, я відбив дівчину в тих одурілих та сховав у себе.