Розділ «Книга І. Десята каста»

Після останньої фрази мої нутрощі знову згорнулися зміями ревнощів.

— Бачу, ти з дитинства граєшся в супергероїв, — пустила недолугу шпильку я. — І що далі? Кохання-зітхання, поцілунки та інші пристрасті?

Ураз стало соромно за свою реакцію, та слово не горобець.

— Ні, — Франц подивився з докором. — Ми просто дружили. Тоді-то Роза і дала слово допомогти мені, коли буде потрібно. Про таку обіцянку я зовсім не просив. Але зараз не дуже коректно нагадав про неї, — Знехтуваний хихотнув, — бо ситуація змушує, сама розумієш.

— Ясно.

Пізніше, лежачи в ліжку пізньої ночі, я міркувала про бабусю Агату, про передбачення, про Франца та Розалі. Дружили вони, а як же! Я не вірила жодному його слову.

Глава 13

Назавтра я прокинулась пізно. Уже звернуло з полудня та годинникові стрілки з цокотінням стрибали до відмітки «один». У Мегаполісі всі користалися лише електронними дзиґарями, тому побачити такий раритет (та ще й із крихітним маятником, як тут) у будинку «Новознехтуваних» видавалося просто неможливим.

Щойно поснідавши та зустрівши кількох набурмосених та відсторонених Новознехтуваних, попрямувала до старої Агати. Безліч питань кружляло в голові сполоханими птахами. Сподівалася, що цього разу бабцю вдасться розговорити.

Коло будиночка провісниці не було нікого. Я тричі натиснула кнопку дзвоника, та у відповідь — лише безгоміння та шурхіт вітру над травами. Певно, Агата пішла на прогулянку і знову просила когось назбирати козубець вишень.

Я вже відступила від дверей, вирішивши завітати пізніше, як раптом почувся голос:

— Ви до бабусі Агати? — мовила невисока літня жінка та, поправивши окуляри, пильно глянула на мене.

— Так. Але її наче немає вдома. Не підкажете, де її шукати?

— Ніде. Бабуся Агата померла сьогодні вночі.

— Пробачте? — мені здалося, що незчулася.

— Агата померла сьогодні вночі. Мене звати Марта. Я — її онука. Тіло доправили вранці до Південної брами на звалище.

— Куди? — я не могла втямити, що коїться.

— Ви, певно, новенька серед Знехтуваних, чи не так? — жінка скривилася, ніби проковтнула цілий лимон. — Ми не маємо кладовищ. Коли хтось помирає, приходить Охоронець, спаковує тіло в поліетиленовий мішок та кидає в Яму коло Південних воріт, притрушуючи спеціальним порошком, аби воно не видихало запахи розкладання. Ця прірва — наша братська могила.

Я не вірила своїм вухам. Це одкровення скидалося на химерне нічне жахіття, що от-от мало добігти кінця.

— Але ж я бачила Агату вчора! Вона виглядала здоровою. Ми навіть пили каву та ворожили.