Розділ «Книга І. Десята каста»

— Тато записав цю промову за кілька тижнів до смерті, — тихо озвалась я.

— Ну, загалом… Це приголомшує! — збуджено заторохтіла Розалі, а тоді вперше за вечір звернулася до мене: — Твій батько — молодець.

— Так, — видушила я.

Не було сил навіть відгризатися. Більш як півгодини спозирала любе лице, і нині спогади тиснулись у голові бурхливою чергою.

— Зрозуміло тепер, чому ви хочете це оприлюднити, — роздумувала вголос хазяйка. — Цікаво, чому пан Ставроді не сказав жодного слова про Знехтуваних?

— Нас ніхто не брав до уваги, — відповіла я, а тоді, ніби злякавшись власних слів, сіпнулася та затулила рот долонею. «Не брав до уваги нас? Я сказала нас?» — думки мчали скаженим галопом, і, ніби примирившись із невідворотним, я додала: — Нам випадає лише 2 % натуральної їжі, та 3 % води, хоча Знехтуваних майже стільки, скільки й Обраних. Самі ж не з чуток знаєте, що таке дефіцит. Власне, в іншому ми вільні від Мегаполіса, бо більшість необхідних речей виробляємо самі.

— Знехтувані все одно залежать від розподілу, — хитнув головою Франц. — Чого і скільки виробляти, нам наказують звідти, — він вказав великим пальцем на стелю.

— Гаразд, це все балачки, — перервала мідноволоса. — Як ви збираєтесь сповістити мегаполісців?

— Ми обміркували багато варіантів, та всі скидаються нереальними, — заговорив хлрпець, зважуючи кожне слово.

Ми підступили до найважчої частини. Переконати колишню Охоронницю взяти участь у нашій афері.

— Тоді Ліці спало на думку, що членам каст можна повідомити про небезпеку та несправедливість через соцмережі, тобто зламати захист та надіслати повідомлення кожному користувачу. Причому так, щоби він не зміг перейти на іншу сторінку, доки не подивиться відеозапис. Єдина людина, що здатна втілити в життя наш геніальний план — ти, — промовив Франц.

М’язи на обличчі хазяйки напружились.

— Дякую за довіру. Та я цього робити не буду, — відрубала вона.

Франц посерйознішав та, схилившись до мого вуха, ледь чутно прошепотів:

— Ліко, вийди, будь ласка. Ми з Розою маємо поговорити сам на сам.

Кортіло поставити безліч питань, бомбардувати звинуваченнями. Але усвідомлювала, що сперематися зараз не час, тому мовчки підвелась та вийшла з кімнати.

Минуло, мабуть, хвилин із п’ять. Хотілося підслухати розмову, бодай окремі репліки, та Франц із дівчиною перемовлялися тихо (якщо перемовлялися, а не щось інше), і жоден звук не долітав із-за міцних дверей. Не лишалося нічого іншого, як спертися на стіну й чекати.

Ще за кілька хвилин із вітальні вигулькнула Розалі.

— Заходь, — коротко кинула вона з байдужим виразом.

Я спалахнула, однак поки ще могла тримати себе в руках.