Розділ «Книга І. Десята каста»

Я звузила очі. Цікаво, наскільки ці «стосунки» теплі? Вони чемно вітаються, раптово зустрівшись, і надсилають одне одному листівки із привітанням на день народження? Чи кохаються тричі на тиждень, або він навіть лишається на ніч і на світанку приносить гарячу каву в ліжко?

— Я їй не довіряю, — прошипіла вголос, зоставивши все інше поза дужками. — Гадаю, не найкраща ідея ділитись інформацією з Розалі.

— Ти надто упереджена. Крім того, лише вона здатна розпечатати соцмережі, бо вже робила це колись.

— Чому ти вирішив, що вона погодиться? — я заспівала тієї самої.

— Це вже мій клопіт, — ухильно відказав колишній Обраний.

Доки ми простували стежкою, я сердилась на себе. Чому не могла просто ставитися до цього байдуже? Звісно, Розалі ще та штучка, я добре пам'ятала, як вона прискіпувалася та тероризувала мене на початку. Та звідки ці ревнощі? «Франц — мій друг, і нічого більше», — запевняла себе, та підступний голос всередині заскрипів: «Брешеш, аж слухати сором!».

Я люто підкинула ногою грудку землі, ледь не поціливши у Франца. Від несподіванки трохи протверезіла та, повільно дихаючи, спробувала привести думки до ладу.

Ми підступили до чепурної хатинки Розалі. Господарка поливала квіти коло вікна. Зелені очі глянули на нас зосереджено та пильно.

— Привіт, Розалі! — дружньо посміхнувся Франц.

Дівчина ковзнула по ньому поглядом та змовчала. Усе ж таки вона з біса приваблива: золотава шкіра, миле личко, королівська постава. Звісно, їх із Францом пов’язують не зовсім товариські стосунки. Вона завжди зиркає на нього, наче кішка. Колишній Обраний із дуже розвинутим внутрішнім чуттям не міг того не помічати. А може, він сам по вуха закоханий?

Від цих розмислів я поморщилася.

— Мовчиш? Не хочеш привітатися зі старим другом?

— Ну привіт, — мелодійно прощебетала Розалі.

— Не запросиш до будинку? Є розмова.

— Заходь.

— Як бачиш, я не один, — Франц трохи підштовхнув мене в спину.

— Заходь-те! — мідноволоса виділила останній склад, кинувши нищівний погляд у мій бік.

Ми увійшли та вмостилися на м’якій жовтій канапі, Розалі ж опустилася в крісло навпроти. Навіть чаю не запропонувала. Ну що за характер?!

— Не буду ходити околяса, нам потрібна допомога в дуже серйозній справі. Без тебе просто не обійтись, — Франц виразно наставився на хазяйку.

— Я слухаю, — пихато проказала дівуля.