Розділ «Книга І. Десята каста»

— Тобі відомо, що за наказом Обраних вбили моїх батьків, — вів далі хлопець. — Ліка теж потрапила сюди не дарма. Твої Охоронці ліквідували її батька за схожих обставин, що й мого, і воліли знищити її саму.

Зіниці господарки здивовано розширилися.

— Ми: я, Ліка та Яків намагались дошукатися причини цих подій. Адже чи бачена річ: членів каст вищої категорії страчують без суду та слідства! Так-от, ми віднайшли корінь зла.

— І в чому він? І нащо ти мені все це розказуєш? — Розалі насмішкувато виломила брову.

— Причина — у надзвичайно важливій секретній інформації. Ці відомості виявив батько Ліки, Учений, а мій хотів оприлюднити на зібранні Ради Старійшин. Обрані вирішили прибрати свого однокастника разом із сім’єю, а через більш як десять років — і Лічиного тата, коли той теж надумав сповістити громадян про загрозу. Адже це — питання життя та смерті Мегаполіса, Розо.

Як він її щойно назвав? «Роза»? Ця ж… кгхм… ненавидить, коли скорочують ім’я! А тут навіть оком не змигнула!

— Це не можна більше відкладати! — випалив Франц. — Ми зобов’язані розголосити те, що знаємо, аби мегаполісці нарешті схаменулись і змусили Обраних запустити процес відновлення та припинити крадіжку.

— Гадки не маю, що ти, Франце Культ, маєш на увазі, але скажи відверто: ви що смертники? — Розалі скривила рот в усмішці та схрестила руки на грудях. — Хочете наслідувати долю батьків? Ваша «таємна інформація» нищить усіх, хто до неї причетний, це ж очевидно.

Чорнявець захитав головою:

— Ти не розумієш… — а тоді, обернувшись до мене, додав: — Покажи їй друге відео, Ліко, зі сповіддю пана Ставроді.

Я запитально та трохи ображено глянула на Франца. Не хотіла псувати увесь задум (тим більше, що Розалі поки ніби не проти допомогти), але й демонструвати запис, що відлунював коливанням кожного нерва, абикому теж не бажала.

— Покажи, — м’яко, але настійливо повторив друг.

Я важко зітхнула та вийняла із просторої білої торби планшет.

— Ого! — хазяйка пожвавішала. — Де ви його дістали? У гетто немає комп’ютерів навіть трьохсотлітнього віку, а це ж, мабуть, найновіша модель. Я такої ще не бачила.

— Пізніше, Розо. — «І знову ця його „Роза“». — Дивися.

Я натиснула на відтворення.

На екрані викарбувалось обличчя батька. Той сидів за столом, відкинувшись на спинку стільця та склавши руки на животі. Відкашлявшись, він озвався:

— Дозвольте відрекомендуватись: Марк Ставроді, каста Вчених, вищий ранг. Я записую це відео для вас усіх, мегаполісці.

Сьогодні — десяте травня 2294го року. Не відомо, чи довго я ще житиму. Знаю, що за мною стежать, стежать давно, і я будь-якої миті можу відправитися на той світ навздогін за другом, Обраним першого ступеня — Патриком Культом. Той наклав головою за інформацію, яку ви зараз почуєте, цілком можливо, накладе і ваш покірний слуга. Тому я вирішив, що ви, члени всіх каст, усіх категорій та рангів, маєте дізнатися правду. Спробую пояснити якомога простіше.

Більш як двадцять років я досліджував проблему природних ресурсів: питної води, плодючого ґрунту, корисних копалин, покладів природного газу та нафти, що її застосовують для виготовлення безлічі корисних речей, наприклад, швидкопального. Я очолював експедиції, котрі займалися пошуком ресурсів у підземних надрах на території Мегаполіса, а також далеко за його кордонами. Ще на початку розумів, що ми не в найкращому становищі. Велика Атомна Війна, що тривала майже сотню років, лишила по собі змучену землю. Води та підземні джерела — висохлі чи отруєні смертельними хімікатами, ґрунт — безплідний, не спроможний давати врожай. Моторошні озонові діри оголили біосферу перед шкідливими ультрафіолетовими променями. Про все це ви чули не воднораз, однак, мабуть, не здогадувалися, що ситуація нині межова.