Розділ «Книга І. Десята каста»

Будівля Академії нагадувала розрізану навпіл сферу, що круглим боком дивилась у небо. На даху майорів синій прапор зі знаком Учених — числом «Пі», зверху якого — перегорнута вісімка («символ нескінченності»). В отворах вісімки намальовані два ока. Таким чином, уся конструкція скидалася на окуляри, що лежать на столі.

— Пане Ставроді! Дуже, дуже радий бачити світило нашої касти! — низькорослий пан з рудим чубчиком на геть лисій голові підскочив до тата та енергійно затрусив його долоню.

Доки батько вітався з бундючними професорами, я поглядала навсібіч.

Загін Охоронців у синій формі з характерними блакитними знаками «ікс» на грудях загупав берцями до скляних дверей. Ще близько трьох десятків розосередились навколо будівлі. Не дивно, адже в Центральній залі зібралась уся Рада Старійшин із самими очільниками, щоби привітати випускників. Четверо Охоронців шепотілись осторонь. Коротко стрижений брюнет роківп'ятдесяти — мабуть, головний — пильно спостерігав за татом. Чи це мені тільки ввижалося?

Ми ступили до мармурового вестибюлю Академії. Із вікон лилося золотаве світло, обертаючи похмурий камінь на щось майже радісне й тепле. Випускники та гості штовхалися, йойкали, пихкали, силкуючись протиснутися до парадних сходів та до ліфтів. Церемонія мала розпочатися за кілька хвилин.

Четверо Охоронців, про яких я вже встигла забути, підніматися на п’ятий поверх чомусь не поспішали.

— Ходімо на бічні сходи, — запропонував тато, — встигнемо швидше за весь натовп і займемо найкращі місця.

Ідея мені не сподобалась (звивисті порожні коридори Академії — часом украй моторошні), але перспектива спізнитися зовсім не тішила, тому я лише ствердно хитнула головою й поквапилась навздогін.

Повернули праворуч у коридор, що вів у бічне крило будівлі. На кремових стінах мерехтіли фотографії винаходів, схеми, карти; поряд височіли майже пласкі стелажі з крихітними флешками, що, наче мікросейфи, роками зберігали гігабайти інформації.

За напівпрозорими автоматичними дверима видніли сходи.

Я перестрибувала через щаблини, сподіваючись скоріше потрапити на Церемонію. На другому прольоті тато забарився.

— Ну що ти там? — гукнула я, перекинувшись через поручні та пильно вдивляючись у напівтемряву внизу.

— Шнурок розв’язався. Біжи, я дожену, — скоромовкою пробурчав він, і, прикипівши поглядом до осоружного черевика, махнув мені рукою.

— Як скажеш, — я здвигнула плечима й рушила далі.

Знизу зачулось тупотіння. Вірогідно, хтось із випускників втомився вартувати в черзі до ліфтів чи пропихатися крізь натовп на центральних сходах.

Зненацька кроки вщухли.

— Пане Марку Ставроді? — пробасив гаркавий голос.

Щось змусило мене спинитися й нишком глянути долі. Бачила лише частину татової спини та рукав чужої темно-синьої уніформи. Навколо Вченого погрозливим кільцем стулилися четверо Охоронців.

— Так, це я, — здивовано відказав батько. — А що власне відбувається?

Рукав витягнувся вперед та випустив безгучний постріл. Тато з кривавим жерлом у грудях впав на підлогу. Мене скрутило, зігнуло в істеричному схлипі — хребет відмовився триматись рівно. Із нутрощів зринув роз’ятрений зойк, видираючись назовні крізь прикуту до рота долоню: