Розділ «Книга І. Десята каста»

— Цього я не відаю, — хитнула головою Агата, покручуючи філіжанку. — Слухай-но, що ще скажу. Із тобою поряд — двоє парубків. Ви всюди разом, наче сплелися в єдиний клубок. Раніше хлопці були наче брати, бодай і названі. Ти ж, не бажаючи того, запалила розбрат у їхніх серцях. Дружба повільно перетворюється на суперництво, адже кожному кортить здобути першість. Це може призвести до кепських наслідків.

Я здригнулася. Якась нісенітниця. Хіба вбивала колись між двома найближчими мені людьми клин, хіба розколювала їхню дружбу?

— Бачу, любиш їх обох, але по-різному. Маєш розібратися, зазирнути вглиб себе, інакше лиха не минути. Перше попередження вже було.

Я згадала падіння Франца, коли лише щасливий випадок урятував його від смерті чи каліцтва, а потім у думках сплило зникнення Якова. Підборіддя затремтіло.

— Але що я мушу робити?

— Ти й без мене знаєш, — категорична відповідь. Агата ще раз увіп'ялась очима в кавові плями та посміхнулась. — Неабияке майбутнє чекає на вашу трійцю — це незвичайна місія, яку вже майже вхопили за верткий хвіст. Ви спроможетеся багато чого змінити… — знічев’я стара провісниця спохмурніла та замовкла.

— Що? Що змінити? Яка місія? — я вже повірила у ворожіння та прагнула дізнатися всю правду, до останньої крихти.

Агата опустила чашку на стіл, склала руки на грудях та мовила:

— Усе. Більше нічого не бачу.

— А як же?..

— Хіба ти серйозно сприйняла дурні вигадки старої? — Агата лукаво зиркнула на мене. — Не бери до голови, дівчинко. Їж краще варення.

Скільки я не силувалася розговорити хитру хазяйку, нічого не вдалось. Та жалілася на кістки, що щемлять ночами, пестила відгодовану кицьку, кокетливо куталась у шаль і пропонувала печиво. Я ввічливо попрощалася та скоро пішла із твердим наміром — повернутися та вивідати все до останку.

Надвечір мене відшукав Франц.

— Ліко, так не можна! Ти ні з ким не розмовляєш, постійно відгризаєшся, ходиш задумлива, не чуєш питань. Годі вже! Ти ні в чому не винна!

— Так, ти маєш рацію, — вовкувато пробурмотіла я.

— Не хочеш спілкуватися зі мною? — Франц скорчив докірливий вираз. — Згода. Однак ти забула, що перед нами стоїть завдання важливіше, ніж особисті образи. Гадаю, це треба обговорити.

— Добре, давай обговоримо, — знехотя протягнула я.

— Хіба ти більше не хочеш оприлюднити досліди батька? — роз'юшився хлопець.

— Хочу, звісно.

— Гаразд, — він трохи розслабився. — Я розмірковував, як саме нам це здійснити.