Розділ «Книга І. Десята каста»

— Знаєш того, хто може зламати системи захисту? — широко розкрила очі. — Цього не може бути! Якщо він справді існує, я із задоволенням потисну йому руку.

— Існує. І ця людина тут, у гетто. Тільки руку, певен, ти не потиснеш, — шельмувато хихотнув хлопець.

— Чому?

— Ну… — сміх аж роздирав Франца, і він ледь стримувався, щоб не зареготати. — Ви не дуже одне одного жалуєте. Його, тобто її, звати Розалі.

Глава 12

— Вона не погодиться! — вперто відрубала я, доки колишній Обраний тягнув мене за лікоть до будинку Розалі.

— Нікуди не дінеться! — чорнявий загиготів.

— Чому ти такий певний?

— Сила переконання! — він значуще постукав указівним пальцем по своєму чолу.

Абсолютно не вірячи, що нам пощастить, я пробурчала: «Ну-ну». Це «Ну-ну», мабуть, було десятим за останні півгодини.

— Слухай-но, я дещо тобі розповім, — Франц притишив голос, ніби збираючись виказати страшний секрет. — Розалі народилася не поміж Знехтуваних. Її батьки — Охоронці, теж вища категорія, як бачиш.

Дівчина зростала дуже здібною. Вона годинами сиділа за комп’ютером, дрейфуючи хвилями Мережі. Їй пророчили велике майбутнє у створенні охоронних систем. Однак мала більше любила зламувати, ніж конструювати захист.

Коли їй виповнилося п’ятнадцять, заради забавки чи самоствердження — ти ж знаєш, яка ця краля егоцентрична — Розалі здійснила нечуване. Розтрощила захисні бар’єри в соцмережі Обраних та запустила туди вірус, що зжер гігабайти цінних даних. Здійнявся страшенний скандал. Охоронці довго не могли викрити винуватця, хоча всі шляхи вели до дівчиська. Спочатку допитували батьків, але швидко второпали, що ті ні до чого.

Каста винесла вирок Розалі. Виняткова річ! П’ятнадцятирічна юна дівчина засуджена до найсуворішої кари — вигнання, бо зганьбила Охоронців, ледь не посваривши їх із Обраними. Так Роза опинилась у гетто.

— Звідки ти про це довідався?

Я не чула подібних оповідок про мідноволосу від когось іншого. Ясно як білий день: у них із Францом був роман. Інакше звідки такі подробиці? Мій настрій похолоднішав одразу на кілька десятків градусів, і внутрішній термометр зупинився на відмітці мінус десять.

— Ми товаришували, коли були підлітками, — пояснив чорнявий.

«Ага, так я тобі й повірила!» — промайнуло в голові.

— А зараз чому не дружите? — я почувала якусь збочену втіху від длубання у власних негативних емоціях.

— Чому ж не дружимо? У нас доволі теплі стосунки, приятелюємо. Просто дороги, так би мовити, розійшлися, — Франц стенув плечима.