Розділ «Книга І. Десята каста»

— І?

— Поки не вигадав нічого конкретного, — Франц похнюпився. — Можна було б прокрастись у Вежу, до кімнати, звідки ведеться та клята трансляція засідання Ради Старійшин, і вставити у пристрій свій чип, аби на всіх екранах Мегаполіса виринуло те, що нам треба. Та я поняття не маю, як туди дістатися.

— Ні, це надто небезпечно, — мій мозок поступово виходив з апатії. Хлопець заманював далі і далі в лабіринт цікавості та думань. Цей пройдисвіт знав, чим мене взяти. — Там на кожному кроці кишать, як мурашня, Обрані й Охоронці, а вхід — лише за перепустками.

— Може, вдертися на один із телеканалів та змусити їх показати відео у випуску новин? Те, останнє, де твій батько розповідає про ресурси.

— Вдертися? Удвох? — я скептично скривила губи. — Тут цілу армію треба. Нас схоплять на раз-два-три. Підкупити чи вмовити когось на цю аферу теж не вдасться. Навіть вбравшись, як Обраний та Вчена. Полохливі телевізійники відразу зателефонують керівництву, а те — ні сном, ні духом… Уяви, який буде ґвалт. Ні-ні, надто ризиковано. Може, краще… гм… розкидати листівки по Мегаполісу з інформацією про виснажені ресурси та їх нерівний розподіл? — невпевнено запропонувала натомість.

— А скільки на це втратимо часу? Крім того, у крихітний клаптик паперу всього не вмістити…

— Найпростіше було б запустити відео в Мережу на сайти новин. Однак його миттєво видалять Охоронці, що вартують інформаційний простір. Ще й вирахують, звідки надіслали, а тоді вже нам непереливки.

— Коли так, зостається одне: ти маєш переконати своїх друзів Учених, тих, хто в курсі подій, сповістити решту однокастників про те, що відбувається.

— Виключено. Тоді інформація довіку не вийде за межі касти та й із нижчими рангами всередині ніхто не поділиться, повір. Учені не люблять язиками плескати, тим більше про такі речі. Подумай, адже батько неодноразбво виряджав експедиції й у них хтось брав участь, але жоден не розбазікав про знахідки.

— Здається, ми потрапили в глухий кут, — нахмарився Франц.

— Взагалі-то маю ще одну ідею, — невпевнено мовила я, вагаючись, чи варто озвучувати думки. — Однак я не збагну, як її реалізувати.

— Зізнавайся.

— Соціальні мережі. Мабуть, пам’ятаєш, у кожної касти соцмережа окрема, закрита для інших каст. Реєстрація є обов’язковою для будь-якого жителя Мегаполіса з тринадцяти років. Діти, за бажанням, теж можуть приєднуватися. Користувачі засідають там щодня, аби обговорювати роботу, отримувати нові знання (так було у Вчених), просто бесідувати.

— Ну так, пам’ятаю. Це ж у порядку речей.

— От я й міркую… Що як позломлювати кожну мережу та від імені адміністратора розіслати одразу всім громадянам повідомлення з інформацією про ресурси? Тоді протягом кількох годин про це дізнаються всі.

Але гадки не маю, як це втілити в життя. Хоч я і Вчена, у соціальних мережах такі системи захисту, що їх не в змозі понівечити навіть професіонал класу А. Усе продумано на совість. Загалом немає такої людини, що спромоглася б…

— Ліко, ти геній! — скрикнув Франц та, не тямлячись із радощів, притис мене до міцних грудей.

Я остовпіла. Руки, наче прив’язані, продовжували висіти по швах, зоряне тепло розливалося водоспадами по хребту, планети сходили з орбіт, усередині вибухало вогняне сонце. Що зі мною?

Франц, зніяковівши від власного пориву, розтулив обійми та відступив на крок назад, ніби боячись повторити необачний рух.

— Коротше кажучи, — відкашлявся він, — я знайомий із такою людиною.