Розділ «Книга І. Десята каста»

Отже, батько мусив прийняти рішення. Відмовитися від живопису чи опинитись поза суспільством. Він обрав друге. Матуся дуже його кохала і подалася навздогін у вигнання. Власне, вона би гайнула за батьком у саму прірву без зайвих питань.

Мені на той час виповнилося дванадцять. Могла самохіть обрати касту та лишитися там. На той час подібна можливість ще існувала. Адже багато хто з татових друзів, що стали часткою системи, пропонував допомогу. Однак я рушила за батьками. І чесно кажучи, якби після стількох років мене знову попросили вирішити свою долю, вчинила б так само.

— А як люди робилися членами певної касти? Тоді, на початку. Адже зараз жодного вибору не існує. Усе вирішує кров. Нащадки Вчених стають Ученими, нащадки Крамарів — Крамарями, нащадки Законників — Законниками і ніяк інакше, — я продовжувала розпитувати Агату, відчуваючи, наче наближаюся до розуміння речей. Та неслухняна істина комизилась і постійно вислизала з рук.

— Той, хто вже мав фах, автоматично ставав членом певної касти, — пояснила Агата. — Був навіть спеціальний розподіл, щось на зразок таблиці з двома стовпчиками: професія — каста.

— А якщо чоловік і дружина мали різні спеціальності? — спитала я, затамувавши подих, хоча вже здогадувалась, якою буде відповідь.

— Так частіше всього й траплялося, — стара смутно похитала головою і додала: — Їх розділяли. Однак майже ніхто не ремствував. Люди втомилися від кривавої війни, що забрала мільйони життів, і були ладні на все, аби припинити це жахіття. Вірили, що нова система принесе мир, благоденство та гармонію, — вона знову захитала головою. — Діти, до речі, з десяти років могли обирати, з ким із батьків зостатися та якій касті в майбутньому присвятити себе. Молодших зазвичай лишали з матір’ю.

— Це жахливо, коли тебе відривають від коханих людей… — я надто добре знала, що це таке. Перед очима вироїлось обличчя тата, наче живе. Закарбувала назавше в серці кожну зморшку, родимку, кожну дрібничку. Тоді зі спогадів виринув дещо розпливчастий образ матусі, що за стільки років, трохи стерся з пам’яті. А тоді, якось зовсім неочікувано, переді мною замаячили дві постаті — Франца та Якова. Бідолашний Яків… Де він тепер?

Бабуся, помітивши, що я занурилась у свої думки, люб’язно мовчала та підкладала печиво до тарілки.

— Скажіть, а Війну ви пам’ятаєте?

— Невиразно… Тільки кров, руді ріки навкруги… І руїни, скрізь звалища бруду та тіла. Повітря отруйне, задуха. Воно лишилося таким самим, навіть погіршало, просто ви — юні покоління, цього вже не помічаєте. Із природою відбувалося щось фантастичне. Нескінченні грози, а тоді посуха; повені, а тоді знову жодної краплини води. І майже всі опади — токсичні від жахливої біологічної зброї та атомних бомб, якими люди нищили одне одного. Навколо лунали вибухи, і мільйони гинули від ударної хвилі. У дитинстві щоночі я боялася, що завтра ніколи не приспіє. Однак землю огортав ранковий присмерк, та знову сотні, тисячі занапащених крокували цепом у Чистилище. А потім усе зненацька припинилося. Оголосили мир, і на руїнах постало пекло чи рай, не знаю. Але це було щось абсолютно нове: у муках народжувався Мегаполіс.

Я слухала стару Агату, і моторошні картини, наче солдати, марширували в уяві. Кілька разів ковтнула каву, аби притлумити Страх, що здіймав червонооку голову. Він скидався на подертого, скривавленого птаха, що пожадливо роззявляв без’язикий дзьоб.

Я перевернула філіжанку на блюдце та затрусила головою, аби відігнати лячне видіння.

— Ну давай поглянемо, що в тебе там, — посміхнулась Агата. Певно, воліла змінити болючу тему.

Старенька присунула чашку до себе та пильно, трохи мружачись, вдивилася в химерне кавове мереживо на стінках.

— Ти почуваєшся винною та хвилюєшся за одну людину. Парубка, на рік чи два старшого за тебе.

Слова щосили гупнули в тім’я. Як вона рознюхала?

— Що з ним? — вихопилось у мене.

— Заспокойся, усе з ним гаразд. Живий та здоровий, — усміхнулася стара пані.

— Де він? — я вчепилася в її руку.

Жодних сумнівів: хазяйка щось знала про Якова.