Книга І. Десята каста

Коли в місті N. дощить

Мій батько був художником, великим талантом, справжнім генієм. Щойно утворилися касти та Рада Старійшин, першим законом, який та ухвалила, виявилася Стаття про Заборону Творчості. Адже, за їхньою ідеологією, мистецтво руйнівно впливає на розум та поведінку людей. Передбачити та виміряти його — неможливо. Творчість породжує хаос, а отже, нищить порядок та «священну» рівновагу.

Яке святенництво! Просто Старійшини завжди страшилися митців, адже ті виголошували нові, заколотні думки, опозиційні ідеї…

Отже, батько мусив прийняти рішення. Відмовитися від живопису чи опинитись поза суспільством. Він обрав друге. Матуся дуже його кохала і подалася навздогін у вигнання. Власне, вона би гайнула за батьком у саму прірву без зайвих питань.

Мені на той час виповнилося дванадцять. Могла самохіть обрати касту та лишитися там. На той час подібна можливість ще існувала. Адже багато хто з татових друзів, що стали часткою системи, пропонував допомогу. Однак я рушила за батьками. І чесно кажучи, якби після стількох років мене знову попросили вирішити свою долю, вчинила б так само.

— А як люди робилися членами певної касти? Тоді, на початку. Адже зараз жодного вибору не існує. Усе вирішує кров. Нащадки Вчених стають Ученими, нащадки Крамарів — Крамарями, нащадки Законників — Законниками і ніяк інакше, — я продовжувала розпитувати Агату, відчуваючи, наче наближаюся до розуміння речей. Та неслухняна істина комизилась і постійно вислизала з рук.

— Той, хто вже мав фах, автоматично ставав членом певної касти, — пояснила Агата. — Був навіть спеціальний розподіл, щось на зразок таблиці з двома стовпчиками: професія — каста.

— А якщо чоловік і дружина мали різні спеціальності? — спитала я, затамувавши подих, хоча вже здогадувалась, якою буде відповідь.

— Так частіше всього й траплялося, — стара смутно похитала головою і додала: — Їх розділяли. Однак майже ніхто не ремствував. Люди втомилися від кривавої війни, що забрала мільйони життів, і були ладні на все, аби припинити це жахіття. Вірили, що нова система принесе мир, благоденство та гармонію, — вона знову захитала головою. — Діти, до речі, з десяти років могли обирати, з ким із батьків зостатися та якій касті в майбутньому присвятити себе. Молодших зазвичай лишали з матір’ю.

— Це жахливо, коли тебе відривають від коханих людей… — я надто добре знала, що це таке. Перед очима вироїлось обличчя тата, наче живе. Закарбувала назавше в серці кожну зморшку, родимку, кожну дрібничку. Тоді зі спогадів виринув дещо розпливчастий образ матусі, що за стільки років, трохи стерся з пам’яті. А тоді, якось зовсім неочікувано, переді мною замаячили дві постаті — Франца та Якова. Бідолашний Яків… Де він тепер?

Бабуся, помітивши, що я занурилась у свої думки, люб’язно мовчала та підкладала печиво до тарілки.

— Скажіть, а Війну ви пам’ятаєте?

— Невиразно… Тільки кров, руді ріки навкруги… І руїни, скрізь звалища бруду та тіла. Повітря отруйне, задуха. Воно лишилося таким самим, навіть погіршало, просто ви — юні покоління, цього вже не помічаєте. Із природою відбувалося щось фантастичне. Нескінченні грози, а тоді посуха; повені, а тоді знову жодної краплини води. І майже всі опади — токсичні від жахливої біологічної зброї та атомних бомб, якими люди нищили одне одного. Навколо лунали вибухи, і мільйони гинули від ударної хвилі. У дитинстві щоночі я боялася, що завтра ніколи не приспіє. Однак землю огортав ранковий присмерк, та знову сотні, тисячі занапащених крокували цепом у Чистилище. А потім усе зненацька припинилося. Оголосили мир, і на руїнах постало пекло чи рай, не знаю. Але це було щось абсолютно нове: у муках народжувався Мегаполіс.

Я слухала стару Агату, і моторошні картини, наче солдати, марширували в уяві. Кілька разів ковтнула каву, аби притлумити Страх, що здіймав червонооку голову. Він скидався на подертого, скривавленого птаха, що пожадливо роззявляв без’язикий дзьоб.

Я перевернула філіжанку на блюдце та затрусила головою, аби відігнати лячне видіння.

— Ну давай поглянемо, що в тебе там, — посміхнулась Агата. Певно, воліла змінити болючу тему.

Старенька присунула чашку до себе та пильно, трохи мружачись, вдивилася в химерне кавове мереживо на стінках.

— Ти почуваєшся винною та хвилюєшся за одну людину. Парубка, на рік чи два старшого за тебе.

Слова щосили гупнули в тім’я. Як вона рознюхала?

— Що з ним? — вихопилось у мене.

— Заспокойся, усе з ним гаразд. Живий та здоровий, — усміхнулася стара пані.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга І. Десята каста“ на сторінці 55. Приємного читання.