Розділ «Книга І. Десята каста»

Я втупила очі у співрозмовницю, чекаючи на відповідь.

— Усі ми під Богом ходимо, дівчинко. Старіє людина. Не плодоносить більше ні тіло її, ні розум. Старіє й дерево. Старіє та помирає. І земля старіє.

— Але ж усе відновлюється. Народжується дитя, замість посохлого стовбура свіжі та юні паростки просочуються крізь ґрунт… Цикл повторюється.

— Твоя правда, — столітня жінка глянула хитро і водночас якось смутно. — Та це вже не те дерево й не та людина. І крім того, хтозна, чи нескінченний цей процес?

Я мовчки поклала ще одну жменю ягід до плетеного кошика і, повний ущерть, простягла бабці:

— Ось. Їжте на здоров’я!

— Тебе щось бентежить, дитино? — вона пильно примружилась. — Ходімо зі мною. Заварю тобі кави та поворожу. Мене звати бабуся Агата.

Стара посміхнулася. Зуби, на диво, майже всі цілі та білосніжні.

— Пово… Що? — не втямила я. Таке слово чула вперше, хоча бідністю лексичного запасу не відрізнялася.

— Поворожу. Хіба ти не знаєш, що це таке? — здивувалась Агата.

— Ні.

— Овва! Ну, ворожити — це ніби як долю передрікати, — вона жваво захихикала.

Я почала сумніватися в розумових здібностях бабці. Намагаючись зберегти ввічливий тон, спитала:

— Хіба долю можна передбачити? Це нереально, — голос прозвучав підозріло.

— Ти з касти Вчених, чи не так? — вона радше не питала, а стверджувала.

— Як ви збагнули?

— У вас усіх украй безапеляційний вигляд, коли ви в чомусь переконані. І в дива ви не вірите.

— Чому ж… — я прийняла захисну позицію. — Крім того… я, бачте, більше не Вчена.

Останні слова пролунали гірко і страшно, і разом із тим якось дуже просто, ніби вже звикла й прийняла свій новий дім.

— Тоді ходімо, — Агата поплескала мою руку шорсткою долонею. — Треба ж тобі віддячити за вишні.