Розділ «Книга І. Десята каста»

Чорнявець замовк Минуло кілька клейких та тягучих, як жувальна гумка, секунд.

— І що нам тепер робити? — видушила з себе, штурхаючи ногою грудку землі. — Я про Якова, звісно.

— Вихід один. Чекати.

Глава 11

Наступного дня Яків не з’явився. Не повернувся він і через два дні, і через п’ять. Дехто зі Знехтуваних вважав, що хлопець загинув або потрапив у підземну в’язницю у Вежі. Дітей у гетто лякали нею з колиски. Усі знали про нестерпні тортури, дикунські приладдя в катівнях, психологічний тиск… Але я плекала маревну надію, що мій друг досі живий і вільний.

Ходила темніша за грозяну хмару. Провина гризла та сушила зсередини, наче інфекційна хвороба чи причепливий вірус. Сварки з Францом не вгавали. Той був спохмурнілий та наче прибитий. У чорних очах читалася туга та ще щось, чого раніше не помічала. Певно, він також турбувався за Якова чи, може, мені це тільки здавалось.

Цими днями до мене завітав пан Ядзінський, голова нашої комуни, та сповістив, що коли маю бажання, то можу потроху прилучатися до роботи разом з усіма Знехтуваними. Завдання поки мені не даватимуть, аби спробувала різні справи й обрала одну чи кілька, що припадуть до душі.

Спочатку вирішила підладитися під розпорядок Франца, адже він тепер єдина близька мені людина, хоч і з навдивовижу бридкою вдачею. Та, по-перше, була ще надто ображена, а по-друге довідалась, що чоловіки займаються фізично важкою працею, якої мені не подужати.

Оскільки науковими розробками тут і не пахло, доводилося обирати з того, що є.

Мені подобалося збирати плоди з дерев та поля. Це заспокоювало та втихомирювало вир почуттів, що шумував у грудях. Однак тепер я стала розважливішою і вже більше не видиралася високо в гілля, туди, де кожен необережний крок тягне смерть чи каліцтво, а може непотрібне зізнання — моє чи близького друга.

Через тиждень після зникнення Якова я сиділа під старою вишнею, де відбулася наша остання розмова, влаштувавши черговий сеанс самобичування, що поволі перетворювався на щоденний ритуал.

Зненацька, ніби з-під землі, вискочила маленька скоцюблена бабця. Обличчя вздовж та впоперек зорали зморшки, і за ними ледь вгадувалися риси. Здавалося, їй сотні, чи навіть тисячі років. Молочна одежина Знехтуваних сягала старій майже до п’ят. Горблячись, жінка спиралася на довгу патерицю, схожу на скам'янілу змію, а в руці тримала дрібненький кошик із лози. Якби я уявляла, як виглядає Доля, саме такий образ викарбувався б у голові.

— Смачні вишні, дитинко? — проскрипіла бабуся.

— Не куштувала, — я розгубилася.

— А я люблю вишні, — здавалося, старій кортіло з кимось побалакати. — Зібрала б ти мені козубця й сама поласувала. Може, це останні цьогоріч, — вона підморгнула.

Цей жест настільки не в'язався зі згорбленою постаттю, що я ледь не підскочила від несподіванки. А потім чіпкий розум стрепенувся та схопився за слово «останні».

— Як останні?

Невже бабця знає, що ресурси майже вичерпані? Звідки? Вона ж не Вчена й навіть не Годувальник…

Хоча хтозна, ким ця древня напівпрозора фігура була раніше, до гетто.

Міркуючи таким чином, я вже тримала козубень та обережно складала туди червонобокі ягоди. Відчувши раптову цікавість, укинула кілька до рота. Солодко, кисло та трохи терпко. Що як і справді не стане більше таких звичайних речей?