Розділ «Книга І. Десята каста»

— Яків зізнався мені в коханні та поривався поцілувати.

Франц подолав відстань між нами одним кроком та вп’явся в мої плечі.

— А ти? — глухо прошипів він.

— Відпусти мене! Боляче! — вигукнула я, обурено й сполохано водночас. Спекотний погляд жарив мов на пательні. «Невже колишнього Обраного так турбують мої стосунки з Яковом? Невже він щось відчуває… Ні-ні! Навіть не думай про це!» — шаснуло в голові.

— Вибач, — чорнявий, здається, опанував себе та опустив руки. — І все ж? Що ти відповіла йому? — м’язи смаглявого обличчя напружились, на скроні завібрувала жилка.

— Відмовила.

Чоло хлопця розгладилось. Ледь помітна посмішка сяйнула та миттю щезла, як зірка, що падає долі з небосхилу. Буря та шал вгамувалися.

— Чому, дозволь поцікавитись? — він виломив брову, прагнучи зобразити скепсис, та вийшло не дуже правдоподібно.

— А це вже не твоя справа!

— Це якось пов’язано з сьогоднішнім випадком коло яблу…

— Жодного слова більше! — перервала я. — Не хочу говорити на цю тему.

— Гаразд, я зрозумів, — знехотя протягнув Франц. — Але чим скінчилася ваша бесіда? Чому ти кажеш, що мала спинити Якова?

— Він образився та пішов геть. Після того ми більше не бачились.

— Кепські справи…

— Гадаєш, це справді через мене? — я засоромлено підвела очі.

Жадала, щоби Франц переконав мене в помилковості думок. Почуття провини, наче важкий рюкзак, тиснуло на плечі.

— Сама знаєш відповідь, — мовив хлопець та, повагавшись, додав: — Але ти вчинила правильно.

— Тобто?

— Тобто сказала правду. Який сенс бути з нелюбом?

— Бачу, ти геніальний психолог, — вжалила я.