Розділ «Книга І. Десята каста»

Отакої! Його зізнання вгатило наче обухом по голові — зненацька й сильно.

— Нічого такого я не… — промимрила я.

— Ну от тепер сказав тобі все, як є, — хлопець ступив вперед, наблизившись упритул.

— Давно?

— Із самого першого дня, — Яків широко посміхнувся. Раптом його очі посерйознішали, руки опустилися на мою талію. Слідкуючи за виразом обличчя, почав нахилятися до моїх губ.

— Не треба, Якове, — майже нечутно прошепотіла я та відвернулась.

Знехтуваний відсахнувся.

— Знову Франц? — процідив він зі злою гримасою. — Завжди Франц, скрізь клятий Франц, на крок попереду!

Мовчала, не знаючи, що відповісти. До цього дня я силувалась не помічати паростки почуттів до колишнього Обраного, так само як і не зовсім дружню прив’язаність Якова.

Одразу пригадалися їхні ревниві позирки один на одного, уїдливі жарти й ледь уловимий відтінок змагання. Вважала, що це не має ніякого стосунку до мене. Чи, може, має? Припустити, що Франц почував щось до Ліки Ставроді, досить складно. Вірогідно ревнував саме Яків, а чорнявий упертюх задля розваги підтримував гру.

Та для мене це нічого не змінювало.

— Кохаєш його? — напосів мій співрозмовник. — Ну звісно, він же Обраний, бодай і колишній! Не такий вошивий знедолений, як я.

— Справа зовсім не в тому, Якове… — пробурмотіла тихо, із подивом. Ніколи не підозрювала про таку вирву емоцій.

— То кохаєш? — м’язисті руки кілька разів трухнули мене.

Чорт забирай! Я зовсім не бажала, аби Яків знав щось подібне. Розпатякає Францові, а той потім глузуватиме з мене. Тим більші, стільки часу ховалась від рою солодких почуттів, а сьогодні вони просто-таки звалилися на голову, увірвались у замерзлу та спустілу після стількох нещасть душу. Що за день! Спочатку — вдавана смерть одного, тоді — одкровення іншого. Чому просто не можна було лишити все на своїх місцях?

Лячно підняти очі на Якова, раптом угледить у них щось таке, про що й сама гадки не мала. Чи не хотіла мати.

— Мовчиш? Я підозрював… — хлопець опустив кулаки, і ті позвисали ганчір’ям. — Ну, як кажуть, любові вам та злагоди! — прохрипів він крізь зуби, а тоді розвернувся на сто вісімдесят градусів, запхав руки до кишень та швидкими кроками попрямував геть через поле.

Я важко прихилилася до древнього стовбура вишні. Сльози бризнули та закрапали долі. Сьогодні я втратила двох найкращих друзів. Бісові яблука! Плід пізнання.

Сонячний диск майже сховався за спинами велетнів-хмарочосів, що кололи небеса гострими шпилями. На Мегаполіс сунув задушливий літній присмерк.

Я сиділа на ґанку коло будинку «Новознехтуваних», схиливши голову на схрещені руки. Кілька днів тому в хату підселили сусідів — мовчазних і відлюдькуватих вигнанців із каст, що поки не примирилися зі своєю долею. Балакати з ними — неможливо, однак я тішилась, що холодна споруда прихистила ще когось, адже вони притлумили мою загуслу самотність. Якийсь мораліст може б зазначив, що це егоїстично, адже навряд хто-небудь із прибулих мріяв про долю Знехтуваного, та емоції є емоції.