Розділ «Книга І. Десята каста»

Було вже о пів на десяту, але Франца чи Якова після ранкових подій я не бачила. Хотіла відвідати чорнявого в лазареті, взнати, як він почувається після падіння, та образа всередині вирувала не на жарт, а вжалена гордість заважала зробити перший крок.

Хтось обережно торкнувся мого плеча. Я тіпнулась та квапливо озирнулася.

Франц.

— Чого приперся? — набурмосилась я, відвівши погляд. — Хочеш продовжити кпини?

— Пробач, я повівся як телепень, — хлопець втупив очі у свої черевики.

— Добре. Чого тобі? — я не дуже вірила в розкаяння.

— Зараз не до жартів, Ліко. Яків щез. Він не вернувся до дев’ятої вечора на територію гетто.

— Це точно? — відказала недовірливо. — Простори гетто великі, може, він десь там собі блукає?

— Ні. Його шукали скрізь. Марно.

Я поступово усвідомлювала страшну істину.

— Треба його знайти! — схопилася й потягла Франца за рукав. — Із ним же зроблять що завгодно за порушення найсуворішого завіту! Чого стоїш? Ходімо, хутчіше!

— Куди ходімо, Ліко? Ворота вже зачинені. До того ж, ми не маємо жодного уявлення, де шукати Якова. Слава Богу, що Охоронці не слідкують, хто із Знехтуваних виходить, а хто заходить протягом дня. Тому навряд хтось помітив, що його нема. Але якщо патруль зіштовхнеться з ним на вулицях Мегаполіса…

Я розпачливо затулила обличчя долонями:

— Це я в усьому винна! Усе через мене, через ту розмову. Яка ж я дурепа! Мусила спинити його!

— Яку розмову? — підозріло прищулився Франц.

— Це неважливо, — відрубала я. Щоки налилися кров’ю, нагадуючи, певно, червоний сигнал світлофора. Ще не вистачало, аби чорнявий дізнався!

— Зараз усе важливо, Ліко, — хлопець вимогливо промацував мене очима.

— Це особисте, — я кусала губи.

— Ти маєш мені все розповісти, ми ж друзі. Кожна деталь зараз вкрай вагома.

Його «друзі» чомусь різнуло вуха. Я намагалася відігнати неприємні почуття та заспокоїтись, але слова вже задирливо злітали з вуст: