Розділ «Книга І. Десята каста»

— Допоможі-і-і-іть!

Під яблунею миттю зібралося з десяток Знехтуваних. Франц та Яків, певно пізнавши мій голос, озиралися, силкуючись збагнути, звідки лунає крик.

— Франце, Якове! — чимдуж заверещала я. — Я тут! На дереві! Швидше!

Хлопці метнулися до яблуні. Франц устиг першим, бо був ближче та бігав стрімкіше. Миттю оцінивши ситуацію, він заходився вишкрябуватись на дерево. Яків, щойно наздогнавши друга, поліз слідом.

Мої пальці заклякли та поволі сповзали з гілки. Сльози навертались на очі. «Швидше, швидше», — шепотіла я самими губами.

Глянула долі — Франц майже поряд. Головне — втриматися бодай хвилину, тоді все буде добре.

Знічев’я гілка під різким натиском чорнявця тріснула та він так само повис у повітрі на кілька метрів нижче від мене.

— Франце! — мій скрик затремтів і урвався.

Яків уже зрівнявсь із ним, деручись з іншої сторони дерева. Іще мить — і він подасть руку другові. Однак ні, у Знехтуваного виявились інші плани. Він, не змигнувши оком, піднімався до мене, не звертаючи увагу на Франца, тіло якого теліпалося приреченим мішком.

Гілка, за яку тримався колишній Обраний, із гучним лускотом відломилася від стовбура. Чорнявець сторчголов полетів долі, силкуючись згрупуватися, щоби стишити удар.

Цієї ж миті хтось стиснув мою талію та смикнув донизу, і я відчула під ногами опору. А тоді стріла золотавий погляд усміхнених очей Якова. Той полегшено зітхнув і потяг мене до землі, огорнувши жилавою рукою.

Тим часом у скронях єдина думка гатила в набат: «Франц — мертвий. Мертвий».

Ноги торкнулися ґрунту, і я, виборсавшись із міцних обіймів, щосили помчала до Франца.

Обурений голос Якова влучив у спину:

— Гей, це ж я тебе врятував! Я! А ти знову квапишся до цього… цього… Обраного!

Та я не чула і не бачила геть нічого. Ядучі схлипи рвалися назовні. Я впала на коліна поряд із Францом і притулила вухо до грудей, аби почути стукіт серця. Але кров нестерпно та голосно шумувала в скронях, забиваючи навколишні звуки.

— Франце! Францику! — я щомога заторсала непорушне плече. — Отямся! Рідний мій, коханий, тільки не помирай!

— Агов! Легше! Ніхто не збирається помирати! — хлопець розчахнув повіки, і, кліпаючи очима та морщачись, спробував підвестися на ліктях.

— Гей! Є тут хто з колишніх Цілителів? — запізнілий ґвалт серед купки Знехтуваних. — Хлопця треба оглянути, чи не зламав чого.

— Та нічого я не зламав і чудово почуваюся. Кілька подряпин та й по всьому, — посміх Франца скидався на гримасу.