Розділ «Книга І. Десята каста»

Я нестямно верещу.

Писк будильника перервав жахіття. Я сіла на ліжку, відчуваючи, як липкі краплі поту стікають по спині. Нерішуче подивилась на відображення у дзеркалі навпроти. Кажуть, що я гарна, хоча ніколи до кінця в це не вірила. Неслухняні смолисті пасма абияк заплетені у дві довгі коси, звичайний прямий ніс, завеликі очі точнісінько під колір темно-синьої піжами — хіба тут багато привабливого? Я підозріло наставилася на руки — чиста золотава шкіра без жодних сторонніх субстанцій. Із грудей громіздкою кулею викотилося полегшене зітхання: «Кошмар…»

— Поквапся, Ліко, сьогодні день отримання випускних дипломів в Академії, — до кімнати зазирнув тато, затягнутий у діловий костюм, наче в скафандр. Волосся стирчало на всі боки, на вузькому носі скособочились окуляри. Він устромив палець між краватковою та шиєю, силкуючись ослабити зашморг. А попереду ж — ледь не ціла доба урочистих заходів, світських теревенів із батьками інших студентів, а тоді — святкова вечеря. Бідний тато! Він завжди ненавидів подібні збіговиська.

— Мала, ти ж знаєш, нам не можна спізнюватись. Особливо тепер, коли Старійшини зажадали взяти участь у Церемонії, — він затнувся на мить. — Сподіваюся, на розподілі тобі дістанеться гідна посада. Ти ж у мене розумниця.

Він розсіяно поплескав мене по голові. А тоді хитро прищулився, і додав:

— А як ні… Ну то й нехай! Я спочатку взагалі… ха-ха!… лайно піддослідних пацюків вигрібав. Така-от перша робота. Коротше, бутерброди вже на столі, давай хутчіш.

Уміє татусько підбадьорити.

Отже, я нарешті — випускниця Академії. Сьогодні — надважливий день. Я мала не просто отримати диплом, а й дізнатися свою долю на наступні п’ять років до переатестації. Під час Церемонії відбувався розподіл юних спеціалістів на робочі місця. Зазвичай початківцям випадала найбрудніша робота, тому раптове зізнання тата — зовсім не дивина. Але декому таланило та вдавалося відхопити нічогеньку посаду. Після п’ятирічного випробувального терміну вважалося, що стажер вдало завершив підготовку і тепер може приступитися до серйозніших справ.

Мій тато — найкращий Учений Мегаполіса. Саме він вигадав паливо для швидкомобілів, розчин для миттєвого загоєння подряпин і ще безлічі потрібних штук. Нині ж упрівав над якимось дослідженням (здається, щодо корисних копалин), тримаючи всі деталі в найсуворішому секреті. Деколи навіть гримав на мене, коли без дозволу завертала до найбільшої святині — його кабінету. Дарма, бо я нічого не тямила в його записах та формулах, хоча також Учена. У хвилини праці батько втрачав неуважність та розкиданість, перетворюючись на справжнього генія, що часом лякало.

Я замислено спозирала своє нажахане відображення у свічаді. Треба було заспокоїтися, дихати. Вдих, видих, вдих. Нігті вгризлись у долоні. «Я спокійна та виважена. Головне, не зганьбити батькове ім’я на розподілі та дістати одну з найліпших позицій. Хоча, якщо не вийде, той не сваритиметься. Тато ніколи не свариться. У найгіршому разі трохи приспускає окуляри на кінчик носа та дивиться з докором», — розхристані думки сновигали в голові, доки я квапливо вбиралась в улюблену синю сукню. Розплела коси, що скуйовдились за ніч і нині звисали долі млявими гадюками. Раніше, коли мама була ще живою, — щоранку заплітала мені волосся.

«Не бійся, маленька. Усе буде добре», — заспокійливо прошепотіла вона чотирнадцять років тому, виряджаючи мене до першого класу. І я не боялася. Але, повернувшись додому того дня, мами більше не застала. Серцевий напад — та молода повносила жінка згоріла за мить. Коси мені призвичаївся розчісувати тато.

«Усе, годі длубатись у спогадах». Я нервово стягнула волосся в тугий джгут і, схопивши сумку, попленталася на негнучких ногах до кухні.

Швидкомобіль чмихав і підстрибував на горбистій дорозі, ледь пересуваючись. Не більше 250 км/год. Фарба де-не-де злущилась, однак тато не звертав на це уваги. Він би за жодні скарби не проміняв старенький «Форд» на швидшу й сучаснішу модель. «Дзуськи!» — гукав Учений, струшуючи вказівним пальцем, коли хтось набридав із подібними порадами.

Тато мовчав, і я теж. Найбільше любила його за те, що не мав причепливої звички ставити зайві питання. У сумирній і м'якій тиші мені вдалося трохи вгамувати шалене серцебиття та тремтіння колінець.

Не будинки, а скелі проносилися повз нас, подекуди різнобарвними плямами блимали вивіски, назустріч мчали інші швидкомобілі. Мегаполіс нуртував життям, наче хтось варив у велетенському казані відьомське зілля, що булькало, шварготіло, скаженіло на пломенистому вогнищі.

— Приїхали, — татів голос вихопив мене із задумливості після майже двогодинної мандрівки.

Він рвучко натиснув на гальма, і я відчутно врізалася підборіддям у бардачок.

— Тату, я ж просила, обережніше! Знову вилізе гуля! — схрестивши руки на грудях, образливо відкопилила нижню губу.

— Вибач, Ліко, — неуважно пробубонів той, мружачись кудись удалину. Я лише махнула рукою.

Ми залишили старенький швидкомобіль на парковці та попрямували до Академії, де навчалися діти Вчених із першого класу й аж допоки їм не виповниться двадцять один рік. Наприкінці весни випускники квапилися на Церемонію отримання дипломів та розподілу вакансій.