Розділ «Книга І. Десята каста»

— Наші батьки поклали життя за цю справу. Із волі чи з неволі, але все ж поклали… Так-от, я знаю, що робити. Ми оприлюднимо досліди твого батька! А поки давай-но глянемо, що на другому відео.

Глава 10

Сонце нахабно просвічувало повіки, проганяючи залишки сну. Я знехотя розліпила очі й раптом відчула, що щось не так. Дерев’яна стеля, вузьке ліжко з провислим матрасом… Це — не моя кімната в батьківській хаті чи будинку Новознехтуваних!

Я миттю прокинулась та сіла. Виявилося, що піді мною зовсім не ліжко, а старезна канапа. Навпроти зяяла паща холодного каміна. Це ж Францева оселя!

Ну звісно, тепер пригадала. Після того як ми вчора переглянули другий відеозапис, хлопець пішов на кухню зварити кави, а я, мабуть, відключилася.

Подумки сварячи себе, відкинула кілкий плед, яким колишній Обраний турботливо накрив мене, та спробувала бодай трохи розгладити одяг, що зібрався зморшками.

— Франце! — гукнула.

Тиша.

— Франце! — я зазирнула в крихітну кухню та спальню. Господар кудись щез.

Що ж, чекати сенсу не було. Чорнявець, певно, уже гарував із іншими: чи то меблі витісував, чи, може, збирав урожай. У гетто завжди так — куди пошлють. Мене поки особливо не навантажували, бо вважалося, що перші два-три місяці Новознехтуваний має психологічно призвичаїтися до вигнання та незнайомого місця, що зненацька стало його домівкою. Утім я деколи допомагала збирати фрукти чи овочі.

Коли все життя вчишся, аби стати видатним науковцем, натовкмачуєш голову академічними знаннями, а потім виявляється, що їх нікуди притулити, це сприймається як трагедія. Від чергової порції розчарувань мене оберігало лише те, що голову полонили спомини про тата, його досліди, халепу, в яку потрапила, і розмірковування, як вибратись із цієї пастки.

У тісній кухні на столі віднайшлися зачерствілі вчорашні бутерброди. Я з апетитом ковтнула обидва, незважаючи на їхній сумнівний смак, адже зранку зазвичай вмирала з голоду.

Надворі ярів спекотний і солодкий день — розпал полум’яного літа. Сонячне молоко заливало дахи хатинок, складів, комор та цехів. Юний липень у червоних мережаних штанцях походжав по Мегаполісу.

Поряд із Францевим будинком буяв яблуневий сад. Ранні плоди, ще не достиглі, приваблювали малечу. Діти, радісно перегукуючись, лазили по деревах, збираючи дичку.

Раптовий порив пустотливого настрою ледь не звалив із ніг, і я, весело муркочучи під ніс одну з мелодій пана Ісаака, видерлася на гілку найміцнішої з виду яблуні. Цьому стовбурові, здавалось, більше сотні років, чи, може, він ріс таким здоровезним від спеціального добрива, що його привозили Годувальники, аби рослини швидко кріпнули, наповнювались соками та давали рясний і смачний врожай.

Яблука були кисло-солодкі і, на диво, ласі для цієї пори. Теплий вітерець лагідно пестив мої щоки й довгі смолисті коси. Кілька Знехтуваних спочивали в густих розложистих тінях, умостившись на м’якій траві.

З висоти я побачила, як додому крокує Франц. Повітря вже наповнило груди — ледь не гукнула хлопця. Але змовчала. Ще подумає, що я ненормальна.

З іншого боку саду, поклавши руки в кишені та щось насвистуючи, наближався Яків. Мабуть, ішов до Франца, аби розпитати подробиці, що пропустив учора.

Я підняла очі. Трохи вгорі лиснів червонобокий плід. Принаджена, схопилася рукою за гілляку над головою, пориваючись видряпатися вище. Зненацька тонкий пагін, куди необачно поставила ногу, надломився, і я лишилася висіти в повітрі без жодної опори, щосили намагаючись, аби руки не ковзали.

Кинула погляд униз: до землі — не менш як двадцять метрів. Ковзкий страх вився по спині, серце впало і заскакало, наче м’яч, що гупнувся на підлогу. Із вуст зірвався зойк: