Розділ «Книга І. Десята каста»

Патрик (обертаючись): Мені час. Жозі з сином повернулися.

Марк: До зустрічі, друже!

Патрик: Бувай!»

Відео скінчилося. Під ним дата: субота, 24 липня 2280 р.

— Батьків знищили 28го липня, у середу, — прохрипів Франц. — Засідання Ради Старійшин мало відбутися 30го липня — у п'ятницю. Усе збігається.

Я невпевнено звела очі. Чомусь почувалася винною в загибелі його батьків.

— Гадаєш, хтось відстежив цю розмову і вирішив завадити Патрику виголосити ту промову? Але до чого тут твоя мама? І ти… Ви ж нічого не знали.

— Ліко, це очевидно, — дужі плечі згорбились, розріджений погляд блукав кімнатою. — Старійшини присудили прибрати батька, а заразом і всю сім’ю Культів, бо хтозна, може, ми щось чули від нього. Обрані прагли зберегти інформацію в секреті за будь-яку ціну. Така от у нас «прозорість».

Я скулилась. Лячне питання роздирало думки зсередини:

— Чому ж вони тоді, тринадцять років тому… Мого батька…

— Хочеш сказати — лишили серед живих? — обережно мовив Франц, мабуть, боячись моєї реакції. Однак я тримала себе в руках. — Гадаю, очільники планували нажахати пана Ставроді вбивством моєї родини. І крім того, ти ж чула… Вони жадали, аби твій батько виявив нові поклади нафти та газу.

— А зараз він, мабуть, запручався, — висловила я свій здогад. — Добре знаю тата. Він ніколи не зрікається своїх ідей. Тобто не зрікався, — прошепотіла на додачу. — А ситуація з водою та ґрунтом за ці роки, певно, значно погіршилася. Може, він знову задумався про те, щоб негайно сповістити всіх мешканців Мегаполіса про нинішній стан ресурсів та нечесний розподіл? Батька завжди обурювала несправедливість. Припускаю, ні, майже впевнена, що він збирався оприлюднити все, що знав. А Старійшини, по суті Обрані, пронюхали і вирішили….

— Негідники! — Франц стиснув кулаки. — Я не бажаю мати нічого спільного зі своєю колишньою кастою!

— Ти помиляєшся. Серед Обраних, як і скрізь, теж є хороші люди. Як-от твої батьки, наприклад…

— Та їх вже немає… Ти не була серед Обраних. Вони — пожадливі та продажні, підім’яли під себе всі касти та прагнуть лише одного — влади. За будь-яку ціну!

— Але влада — це ваше призначення, за правом крові, — м’яко перервала я.

— Не плутай мене, будь ласка, із цими виродками. Подейкують, що вони скоро запровадять ще одну категорію каст — Найвищу. І туди потраплять лише Обрані. Ученим й Охоронцям до найвищого ешелону — зась! Я ж — не Обрані. Не бажаю додержуватись дурнуватих кастових правил: займатися лише тою справою, якою повинен за правом народження, говорити та дружити з тими, кохати тих, кого нав’язує система, — Франц жалив очима глибоко в душу. — Я жадаю свободи, волію сам обирати життєвий шлях, а не втрапляти в гетто за вільнодумство, щоби мене сахались, як прокаженого, адже я, бачте, Знехтуваний. Каста — це не життя, Ліко, це — суцільна омана. Я це давно зрозумів, — він тріпнув мене за плечі.

Я мовчала, відчуваючи, як цеглина за цеглиною розсипалися храми моїх уявлень, перетворюючись на пил та попіл. А замість кремезних, але згнилих згори до низу споруд виростали малі фенікси — повітряні замки, мрії про новий, ідеальний світ.

— Пам’ятаєш, у день нашого знайомства я обіцяв, що ми помстимося? — прошепотів із запалом мій чорнявий друг.

— Так.