Розділ «Книга І. Десята каста»

Ми з Францом лишилися вдвох та заклякли в безрусі. Очі спрагло прикипіли до екрана. Я ніжно водила пальцем по рядках, де-не-де спиняючись.

Перечитали п’ять листів із десяток разів кожен. Я втупилась у стіну. У голові калейдоскопом оберталися спогади. Ось батьки ведуть мене до парку на улюблені гойдалки, ось мама смажить картоплю, ось я — прослизнула в батьків кабінет без дозволу… Ось знову я, трохи старша… Мами вже немає, тато заплітає мені коси. За годину почнуться уроки в школі…

— Тримайся, — прошепотів колишній Обраний. Його тепла рука лягла на плече. Невже помітив мій розпач?

— У тебе теж було так? — клубок підступив до горла.

— Спочатку завжди так. Згодом біль притишується. Життя наповнюється новими подіями. Але ті, кого ти втратила, завжди з тобою. Радишся, міркуєш, як би вони вчинили в тій чи іншій ситуації…

Я ствердно хитнула головою:

— Коли померла мама, я була ще зовсім маленькою. Не знаю, як би це пережила, якби не татко. Він заступив матінку, замінив цілий світ. А тепер… Тепер немає нікого, лише пустка й димова завіса спогадів.

— У тебе є ми, Ліко. Ми — Знехтувані, Яків… У тебе є я, — він встромився в мене очима. Трохи помовчав та із зусиллям відвів погляд. — Ти можеш на нас покластися. Ми завжди поряд. Ніколи не зрадимо, як той виродок Йоганеску, — хлопець скривився. Чорняве пасмо впало на чоло. — А нас із тобою взагалі пов’язує дещо більше…

Я відчула, як спалахують щоки.

— Наші батьки, — відповів Франц на німе запитання. — Знаєш, мені часом ввижається, ніби ми вже спілкувалися. Десь там, у минулому житті. Мабуть, твій тато приходив до нас і брав тебе з собою. Просто ми, малі, не запам’ятали одне одного, бо ж дітям дозволено грати лише з членами своєї касти. Задля уникнення заборонених симпатій, — його очі пильно стежили за мною.

— Можливо. Я тоді впритул нікого не помічала. Через маму…

Кортіло повернути розмову в інше русло, і я після короткої паузи мовила:

— До речі, де ти навчився стріляти?

Францеві зіниці розширились і потьмяніли. Злякавшись, що торкнулась якоїсь забороненої теми, я знічено забелькотіла:

— Зауважила, що Яків гадки не має, що робити з пістолетом… Не те що ти…

— Коли я мав років десять, ми з татом частенько ходили до парку атракціонів, — важко видихнув він. До парку атракціонів? Дідько, точнісінько, як і ми з батьком. — Там є тир. Звісно, зброя дитяча, але гатити по мішенях наловчився… Тим більше пістолі Охоронців не потребують заряджання. Усередині міститься механізм, що, живлячись сонячною енергією, сам собою продукує кулі зі спеціального сплаву, — чорнявець міцно стулив губи, натякаючи, що тема вичерпана.

Я знову зашарілася і, намагаючись приховати збентеження, втупилась у планшет.

— Наскільки я зрозумів із рапортів пана Ставроді до Старійшин, влада припинила фінансування дослідів після татової загибелі, — роздумував уголос колишній Обраний.

— Усе правильно, — кивнула я. — Однак ресурси ресурсами, але все одно не второпаю, задля чого знадобилися вбивства.

— Ми не все на чипі переглянули. Може, відшукаємо якусь зачіпку… Тут іще два відеозаписи. Вмикай!