Розділ «Книга І. Десята каста»

— Ну звісно! Як же я зразу не зміркувала! Вгадувати пароль можна годинами! — я миттю спохмурніла, збагнувши, що найбільші труднощі лише починаються.

— Подумай, що могло бути справді важливим для твого батька, — порадив Франц.

Я замислилась. Протягом наступної години спробувала безліч варіантів: назва батькової дисертації, його дата народження, дата весілля з мамою, її ім’я — Ганна. Але безжальна машина на все відповідала єдиним: «Неправильний пароль».

Я жалібно глянула на хлопців:

— Не виходить.

— Спробуй ще, — підбадьорив Яків. — Ми нікуди не поспішаємо.

Забарившись на мить, надрукувала своє ім’я, навмання, уже зовсім не сподіваючись на успіх.

«Пароль прийнято», — спалахнув екран. Миттєво відкрилася тека з десятком файлів. Невже паролем було моє ім’я? Очі зволожились, та я люто трухнула кучерями. Ще сліз не вистачало! Зовсім розклеїлася.

Графіки, діаграми… Я заглибилась у читання. Хлопці нетерпляче совались поряд. З кожним рядком мої очі більшали. Ішлося про таке, що навіть важко уявити, не те що повірити чи, тим більше, прийняти як безсумнівний факт.

— Ну що там? — не витримав Франц.

— Угу, — промугикала я, дочитуючи абзац.

— Якове, хоч ти скажи!

Франц сидів навпроти в кріслі та не бачив, що відбувається в планшеті. Яків глянув на екран через моє плече, коли я вивчала чергову схему.

— А біс його знає! — він здвигнув плечима. — Я ж тобі не Вчений, аби тямити в цих причандалах.

— Ліко! Може, ти поясниш по-людськи, заради чого ми воювали? — кип’ятився колишній Обраний.

Я стисла голову руками, прагнучи вичавити з неї те, про що тільки-но дізналася. «Маячня! Я не вірю», — билось у скронях.

— Слухай, я вже починаю нервувати. Чим врешті займався твій батько?

— Це кінець, — мої пересохлі губи ледь ворушилися. — Через десяток років, а може й менше, Мегаполіс щезне.

Знехтувані перезирнулися, а тоді зареготали:

— Ха-ха-ха! Ха-ха! Хороший жарт! Куди це він щезне?