Розділ «Книга І. Десята каста»

— Мені не до жартів зараз, — огризнулась я.

— Поясни, — Франц насмішкувато змірив мене очима.

— Ще не все дочитала, та основна ідея зрозуміла. Більше десяти років батько займався проблемою ресурсів. Нафта, газ, питна вода, плодючий ґрунт… Так ось, вони майже вичерпані.

— Тю! Так про це років із сто тріщать усі екозахисники! — недовірливо протягнув Яків.

— І правильно тріщать. Але тепер це не просто попередження, а реальність. Якщо коротко, запаси чистої прісної води майже скінчилися. Тобто вода є, але вона настільки забруднена після Великої Атомної Війни, що стала цілком отруйною. Уже більш як століття на Землі — мир, та ситуація не покращилась анітрохи. Вода не придатна до вживання. Наземні ж та підземні джерела, з яких Мегаполіс викачував залишки годящої рідини, — майже висушені.

— Ну то й що? — гигикнув Яків. — Можна ж пити соки, пепсі врешті-решт!

— Ти що ідіот? — красномовно зиркнув на друга Франц. — А пепсі з чого роблять по-твоєму?

Яків спохмурнів, а тоді просяяв:

— Нехай джерела висохли, але ж є Океан! З морської води можна одержати прісну, це кожен школяр знає!

— Усе правильно, — відказала я, — але на чипі є доповідь експедиції, що з’їздила до Океану. Він на кілька тисяч кілометрів від берега засмічений нафтою та токсичними відходами виробництва. Там немає риби чи інших живих істот, тільки залишки водоростей, що підживлюються нечистотами. Дістатися до чистої океанської води можна, але треба дуже і дуже постаратися. Збудувати трубу абощо… Однак це ще не все.

Ґрунт у Мегаполісі та далеко навколо — виснажений і майже безплідний. За кілька років тут не ростиме нічого, крім бур’янів. Але й того не вистачить, аби утримувати худобу. Годувальники і навіть ті Знехтувані, що працюють на полях, постійно про це говорять, та ніхто не звертає уваги, касти відмахуються. Можна, звісно, харчувати корів, овець, свиней штучним кормом, але тварини від того хворіють, а головне — штучне сіно гальмує репродуктивну функцію. У результаті поголів’я поступово скорочуватиметься.

— Отже, воду ми питимемо хтозна-яку; злаків, овочів та фруктів не буде, на свіжі курячі яйця, молоко чи м’ясо теж можна не розраховувати… Тобто наминатимемо лише штучні суміші? — гмикнув Франц.

— Довго ти протягнеш на штучних сумішах, — відповів Яків.

«Господи, невже вони ніяк не второпають?!» — я починала дратуватися. Кілька разів вдихнула та видихнула, аби заспокоїтись, та відчеканила:

— Я ще не закінчила, — хлопці замовкли і зобразили уважно-серйозний вигляд. — Повітря — забруднене, озоновий шар над Мегаполісом — дірчастий. Ультрафіолетове випромінювання випалює, висисає життєві сили. Ви, мабуть, помітили, що Цілителі — найпопулярніша каста останнім часом? Згодом увійдуть у вищу категорію…

І, нарешті, нафта. Її лишилося замало, а це означає колапс для науки та відсутність швидкопального для обивателів. Ми, звісно, можемо пересісти знову на давні, як світ, електромобілі. Та вони не здатні розвивати необхідну для просторів Мегаполіса швидкість. Доведеться плентатися на інший кінець міста майже добу. На розробку ж та вдосконалення альтернативного палива втратяться роки.

— Усе це звучить дуже загрозливо, — глузливо примружився Франц.

— Скільки можна?! — розізлилася я. — Тут цифри, розрахунки, реальні докази… Це — наше майбутнє не через сто чи п’ятдесят років, а менше ніж через десять. Ми просто зжеремо одне одного.

— Гадаю, це не про нас, — Яків примирливо торкнувся мого плеча.

— Це ти зараз так думаєш! — сіпнулася та люто скинула його руку. — А коли твоє висушене та спрагле тіло благатиме про ковток води, не бачитимеш, хто перед тобою! Начхати тобі буде і все!