Розділ «Книга І. Десята каста»

— Працюємо, — відрубав Франц.

— Але ж сьогодні п’ятниця і робочий день уже завершено, — продовжив бородань у тому ж тоні. — А ви чомусь працюєте, ще й у такій дивній компанії…

«їм усе відомо, — промайнула думка. — Охоронець лише грає з нами. Синьоформені чудово тямлять, ким ми є насправді…»

— Хіба ви не знаєте, — Франц напосів на співбесідника, — як багато проектів пов’язує Вчених та Цілителів? Ці двоє, — хлопець вказав на нас, — надіслані, аби перевірити процес роботи над важливим фармацевтичним винаходом. Мене ж відрядила їм у супровід каста Обраних, — він ніби ненароком вип’ятив груди та зробив кілька кроків до Охоронця, аби той краще роздивився знак на ланцюзі.

— Ну я… цей… — бородань зам’явся та позадкував. — Що? І пожартувати не можна?

— Відчепись від них, Луйку, — осмикнув його інший Охоронець, трохи нижчий на зріст. Його натреноване тіло та зацікавлений погляд вказували на потенційну небезпеку. Він криво всміхнувся, оголивши передні зуби. Один із них — сколений трохи навскіс, наче крихітна білувата гільйотинка.

— Як скажеш, Ірсе. Ти — командир, — зніяковів бородатий.

— Прийміть наші найщиріші вибачення, — Ірс подивився мені глибоко в очі, ніби пробиваючи тараном крихку броню. Згадала, у який чудернацький одяг вбрана, та налякано скулилась. Хоч би не здогадався, що я — дівчина.

— Нічого. Буває, — розхрабрився Яків.

Та Охоронці вже втратили до нас інтерес і попростували своїм шляхом. Однак пильний погляд Ірса не полишав мене в спокої.

Будинок пана Йоганеску був найрозкішнішим на вулиці № 418 — дорога червона цегла, охайний садок, наповнений квітами та мармуровими скульптурами. Вікна на першому поверсі затуляла ковдра з виноградної лози.

Я нерішуче тупцювала коло дверей. Франц роздратовано відсунув мене рукою та подзвонив. Усередині хтось зашарудів, і зрештою на поріг викотився опецькуватий чоловічок — ніс картоплиною, залишки сивого волосся на скронях, тім’я натомість зовсім лисе. Побачивши нас, пан Йоганеску скривився, ніби від зубного болю:

— Здається, я не чекав гостей. Якщо ви прийшли по зразки, повторюю в десяте…

— Пане Олександре, ми зовсім з іншого приводу, — я перервала його обурену промову. — Мене звати Ліка, Ліка Ставроді. А це Франц та Яків — мої друзі.

Пан Йоганеску вирячив і без того витрішкуваті очі, а тоді забурмотів: «Проходьте, проходьте!», і ледь не силою затяг нас до будинку. Огледівши вулицю, він замкнув двері на три замки та зашторив вікна.

— Якщо ти тут, то я так розумію, щось трапилось, — зашепотів він. — О, я попереджав Марка, що він дограється! А де ж він сам? — в останньому питанні прослизнули улесливі нотки.

— Батька вбили, — тихо відказала я. Цікаво, скільки разів за життя доведеться повторити ці слова?

— Вбили? — сполошився господар будинку. — Як же так? Хто? Що сталося? Нещасний випадок? О, я переконував, що він дограється!

— Охоронці. І вони знали, що чинять. Виконували наказ, — додала я, спостерігаючи за гримасою страху на обличчі батькового друга. — Тато зоставив вашу адресу багато років тому, сказавши, що тут допоможуть.

— Мою? — вискнув пан Йоганеску.