Розділ «Книга І. Десята каста»

Він звів на мене помертвілий погляд:

— Патрик та Жозефіна Культ — мої батьки.

Глава 8

Частина шляху до пересадки в наступний вагон минула в мовчанні.

У голові, наче стривожені бджоли, роїлися безліч питань, та я не наважувалась бомбардувати ними похмурого Франца. Яків спочатку намагався розрядити загуслу атмосферу жартами, однак ніхто не реагував на веселі примовки і скоро він теж занімів. Наприкінці путі Франц порушив безгоміння:

— Думаєте, варто йти до Цілителів? І цей пан Олександр Йоганеску чимось зарадить? Зауважте, маємо лише п’ять годин, щоб повернутися до гетто, а відстань до нього — чималенька.

— Звісно, варто! — упевнено мовила я. — Пам’ятаю пана Олександра з дитинства. Він — хороша людина. До того ж, у гетто немає комп’ютерів,' на відміну від оселі Йоганеску, а нам конче необхідно з’ясувати, що приховує чип, особливо тепер, коли довідалися, що твої батьки якось були пов’язані з…

— Гаразд! Домовились, — хлопець хвацько перервав мою палку промову.

Боляче йому. Скільки в собі ховав гіркоти! Я хотіла так само підбадьорливо потиснути його дужу шорстку долоню, як зробив він коло мого будинку, поплескати по плечу, пестити чорняве волосся, сказати, що все неодмінно буде добре… Але за всі скарби світу не змогла би так вчинити. Ядучий клубок застряг у горлі.

Вагончик смикнувсь і спинився. На вогкій стіні — карта, що позначала наше місце перебування. До гетто — близько семисот кілометрів, тобто дві з половиною — три години шляху. Отже, у нас лишилося не більше 120 хвилин, аби розібратися з чипом. Пан Олександр мешкає в сусідньому кварталі. Треба поквапитись.

Франц трохи підняв каналізаційний люк — саме таким був вихід із підземелля — та оглянув вулицю нагорі.

— Порожньо. Вилазьмо.

Він першим видряпався назовні. Яків підсадив мене (адже сходинок тут чомусь не було, мабуть, демонтували), а Франц витяг на світ божий.

Ми опинились у крихітному задньому дворі якоїсь споруди, де уїдливо смерділо хімією та штучними сумішами. Вірогідно, десь поряд — лабораторія з виготовлення ліків.

Крокували вулицею, силкуючись не привертати зайвої уваги, хоча рідкі перехожі й без того на нас не зважали, охоплені власними розмислами.

Звернули в провулок № 418. Дванадцятий будинок належав Олександрові Йоганеску.

Я підвела погляд, досі прикутий до асфальту, і враз затріпотіла. Назустріч нам — четверо Охоронців. Патруль.

Франц та Яків напружилися. Я докладала неймовірних зусиль, аби волочити ноги вперед, стримуючи бажання дременути куди очі спали. Майже бачила боковим зором, як Франц намацував у кишені пістолет, відібраний зранку коло швидковантажівки в одного з Охоронців (здається, ніби не сьогодні, а багато місяців тому). Яків зблід та зціпив зуби.

За мить ми порівнялися з патрулем.

— Стоя-а-а-а-ти! — гаркнув бородань у синій формі з блакитним знаком «ікс» і додав, недовірливо зиркаючи на ланцюжки в нас на грудях: — Що це двійко молодих Учених, а з ними ще й Обраний забули ввечері в районі Цілителів?