Розділ «Книга І. Десята каста»

Я спантеличено захитала головою. Чомусь у моменти найвищої небезпеки, коли потрібно реагувати дуже швидко, мене звойовувало заціпеніння.

— Відшукаємо комп’ютер в іншому місці! Тікаймо! — благально викрикнув Яків.

Я кивнула, ніби прокинувшись від сну. І ми понеслись геть від перевернутої кімнати.

— Швидше! — підганяв Франц. — Є в будинку запасний вихід?

— Ні…

— Ну все, панове. Приготуйтеся до близького знайомства з Охоронцями, — вишкірився Яків.

— Нічого! — прогарчав чорнявий. — Ми ще глянемо, хто кого.

Серце зробило кульбіт. Без паніки! Запасний вихід? Гм… На жаль…

Аж раптом із глибин зляканої пам’яті зринув туманний дитячий спогад.

Я із татком у його кабінеті. Він розсіяно пестить моє волосся:

— Запам’ятай, дитинко, якщо хтось колись вирішить тобі нашкодити, а мене не буде поряд, щоб захиститися, тікай сюди, до мого кабінету. Замкнеш двері, вони міцні. А потім… — він обернувся до портрета якогось чолов’яги, що висів над столом, займаючи півстіни. Стариган, зовсім сивий, із розпатланим волоссям, весело показував язика. Тоді я ще не знала, що це — Ейнштейн. — Я збудував цей хід давно, щойно ми з мамою одружилися. Дивись і закарбовуй у голові кожну деталь.

Він одночасно притис два пальці до зіниць старого та тричі стукнув його по язику. Величезна картина роз’їхалася на дві сторони й позаду намалювалась кругла діра.

— Спустишся донизу (одразу за входом — східці), побачиш колії та чотирьохмісний вагончик. Натиснеш на важіль поряд. Механізм увімкнеться, і міні-поїзд сам домчить тебе за 250 км звідси до району Обраних. На сидінні побачиш записну книжку, у ній — адреса та ім’я мого друга. Там тобі завжди допоможуть. Якщо раптом щось не вдасться, пересядеш в інший вагон у кварталі Обраних і опинишся в Цілителів. Там мешкає інший мій товариш. Його звати Олександр Йоганеску.

Постать батька помарніла та зникла. Я почула, як чортихається Яків та чимдуж тягне мене за руку.

— Охоронці в будинку. Чого ти завмерла? Мусимо якось їх обдурити і прорватися…

— Стійте! Я знаю, як нам виплутатись із халепи, — хлопці втупили очі в мене, наче причинну. — Є тут один хід…

У підземеллі (інакше язик не повертався це назвати) було слизько та волого. Кілька ламп іскрили та миготіли — певно, провідня підгнила. У кінці довгої зали починалась колія, на якій погойдувався маленький, майже дитячий, відкритий вагончик. Я, Франц та Яків стрибнули всередину.

— Щось я сумніваюся, що хтось із Обраних нам допоможе, — протягнув Франц.

— Батько знав напевне кому довіряти! Тисни на важіль.

Чорнявець підкорився, але важіль навіть не здригнувсь. Хлопець ще раз натужився, однак нічого не відбулось.