Розділ «Книга І. Десята каста»

Тим часом із позолоченої скриньки коло дзеркала я дістала мамин ланцюжок із відзнакою Вчених.

— Не знімай поки що, — прошепотіла я, вкладаючи його Якову в долоню. — Він тебе боронитиме.

— Дякую.

— Ліко, тобі теж треба перевдягтися в батькове, — занепокоєно кинув Франц.

Я ляснула чоло. Точно!

— Ми… гм… підемо, щоби… як його… — замимрив Яків. — Ну тобто перевдягайся, — і вони щезли за дверима.

Натягла татову футболку та шорти. Одяг завеликий, але я туго підперезалася ременем. Смолянисті коси, безжально стягнуті у джгут, накрила батьківською кепкою, дарунком від лабораторії експериментального землезнавства, та виглянула зі спальні.

По обидва боки дверей чатували Франц та Яків із напруженими обличчями, наче вірні вартові, оберігаючи мою безпеку. Чорнявець хмурив чоло, шатен нервово гриз ніготь. Я відчула приплив щемкої ніжності. Та чому вони у тьмяній непорушній мовчанці понуро зиркають один на одного?

— Я… Ходімо до моєї кімнати, — вони обернулися до мене. Франц — серйозний, Яків — з осміхом від вуха до вуха. — Треба відкрити чип через мій планшет. Батьківський можна і не брати до рук. Я навіть увімкнути його не спроможуся, там безліч паролів.

Ми покрокували коридором, занурюючи ноги в молочний ворсистий килим. Матуся, на відміну від тата, не любила модну металево-скляно-залізно-кам’яну мішуру. Батько після її смерті нічого не змінював у будинку.

Я відчинила двері до своєї кімнати — і розпачливо зойкнула. Усе було перевернуто догори сподом. Знадобилося б кілька годин, аби розшукати крихітний комп’ютер у цьому безладі. Але хто і для чого порпався в моїх речах? Тим більше, що в інших приміщеннях нічого не зачепили.

Франц, ніби читаючи мої думки, мовив:

— Думаю, насправді ніхто нічого брати не збирався. Вони знали, що якщо ти повернешся, то обов’язково зайдеш до себе. Це просто психологічна маніпуляція, спроба залякати, навіяти відчуття постійного переслідування.

Він мав рацію. І щойно я відкрила рота, аби сказати про це, голос із рупора нахабно увірвався в тихий світ батьківського дому:

— Здавайтеся! Будинок оточено! — від несподіванки я підскочила, Франц та Яків сіпнулися. — Залиште приміщення, і слово командира Охорони, ніхто не постраждає! Маєте хвилину на роздуми!

Яків схопив мене за руку:

— Ну ж бо! Забираймося!

— А як же чип? Його треба прочитати! У гетто немає техніки! Мусимо знайти мій комп’ютер! — і я стрімко почала розкидати речі, навалені посеред кімнати на підлогу, стіл, ліжко.

— Ліко! Яків каже до ладу! — Франц скригнув зубами і потяг мене за іншу руку. Під натиском сили я зробила кілька кроків, усе ще пручаючись.

— У нас немає часу, — продовжив він, ловлячи мій погляд. — Ти справді гадаєш, що ніхто не постраждає, якщо потрапимо до їхніх лап? У ліпшому разі згниємо у в’язниці!