Розділ «Книга І. Десята каста»

— А що як у мене погана пам'ять? — Яків знову взявся за своє.

— У Вчених — хороша пам'ять, особливо на деталі, — перекривляла я. — Відповідь: фіолетова.

Табло зажевріло літерами: «Проходьте!»

— Дідько! Ми згаяли купу часу на ці ваші вчені штучки! — вилаявся Франц, коли ми ступили у вестибюль. — Треба поквапитись! Охоронці рано чи пізно натраплять на слід.

— Гайда на другий поверх! — звеліла я. — Я до батькового кабінету, а ви до спальні — перевдягатися.

Ми побігли крутими сходами нагору.

І от — знайома напівзаборонена кімната. Повсюди — металеві та скляні покриття, ліворуч від дверей виструнчились височезні стелажі з паперовими книгами (нині велика рідкість) та електронними чипами. Коло вікна на приземкуватих міцних ніжках розкарячився стіл, з кількох портретів на стінах суворо дивилися найзнаніші винахідники. Усе як звичайно, все як того дня. Здавалося, мить і тато увійде в потертому синьому піджаку, кумедних окулярах, із розпатланим волоссям… І ректиме про грандіозні проекти, про чарівні метаморфози, що чекають на світ завдяки науці, про безхмарне майбутнє…

Цього разу я не плакала. Натомість смутно посміхнулася, навпомацки видряпавшись із чіпких обіймів дитячих спогадів.

Як же відшукати потрібний чип? Тут їх тисячі… Розпечатати файли в батьковому комп’ютері? Майже нездійсненно. Тато був професіоналом у конспірації. Та я знала, що, окрім комп’ютера, усі записи він копіював бодай на один електронний носій. Де ж ця крихітна штукенція, розміром сантиметр на сантиметр, що могла вартувати йому життя?

Відкрила каталог, у якому пан Ставроді охайним почерком вказував номер чипа, тему та дату. Останнім у журналі значилося число 5087. Теми немає. Час — за тиждень до батькової смерті.

Я перевернула догори дриґом усе: стелажі, письмовий стіл, сейф, у якому не знайшлося нічого, окрім купки документів: страхового полісу, заповіту на будинок та ще кількох шматків тепер уже навряд чи потрібного паперу. Порожнеча.

Зневірившись, прихилилася в розпуці до книжкової шафи. Мить гляділа перед собою, а тоді спересердя чимдуж гупнула по спинці Ейнштейна, що смиренно чекав свого часу. Книга ображено вистрибнула з полиці та, щосили вдарившись об дерев’яну підлогу, відкрилася. Відчувши заштрик провини, я сіла навпочіпки і почала гортати сторінки, дійшовши до останньої. До зворотної сторони обкладинки звичайним скотчем був приліплений чип № 5087.

— Хлопці! Я знайшла! — із запальним вигуком я увірвалась до батькової спальні, де перевдягалися Знехтувані.

— Стукати взагалі-то треба, — пробурчав засоромлений Яків та сховався за шафою.

Франц обернувся до мене та променисто посміхнувсь. Вугільні очі зоріли непідробною радістю.

— Знайшла? Яка молодець!

Він стояв навпроти в темно-синьому батьковому костюмі. На шиї гордовито поблискував ланцюжок зі знаком Обраних. Одяг виявився трохи замалим на плечистого парубка, та це нічого. Ми ззирнулися десь на перетині світів. Він хитро примружився. Зніяковівши, я хутко відвела очі. Під пильним агатовим поглядом була, ніби, голідуш.

Франц іще раз осміхнувся, а тоді, повернувшись до шафи, мовив:

— Якове, годі копатися!

— Та йду я вже, йду! — з-за дверцят визирнув хлопець із каштановим волоссям у синіх брюках та светрі.