Розділ «Книга І. Десята каста»

— Виходьте з піднятими руками, — гостролезо скомандував боєць.

Господи, яким чином вони збагнули, що тут хтось є? Невже відсік мав камери спостереження, і нас везли в пастку?

Наче крізь сон помітила, як Франц та Яків підвелися та, піднявши руки, рушили назустріч Охоронцям. Я потяглась услід.

— Троє Знехтуваних, — переказав неповороткий Охоронець у кабіну по рації.

— Що як ви не всіх висадили? — каркнули з кабіни.

— Бути такого не може, — здивувався неповороткий. — Я особисто все перевірив, — змірив нас поглядом. — Хоча пики ніби знайомі.

Ну звісно, він же стільки разів бачив нас у зведеннях Охоронців та по телевізору. Знехтувані, до речі, принципово не дивилися новини, вважаючи що ЗМІ засмічують мозок.

— Давай їх сюди. Розберемося, — знову каркання у відповідь.

— Чули? Слідуйте за нами, — прогугнів власник рації.

Франц та Яків виконали команду, однак чомусь трохи розійшлися та потупцювали в бік Охоронців, що стояли по краях від гугнявого.

Знічев’я Знехтувані наче за командою вгатили двом крайнім бойовикам у пах. Ті судомно скорчились, і друзям вдалося вирвати із заслаблих рук зброю.

Неповороткий випустив кулю у Франца майже впритул, але якимось дивом той якраз повернув голову праворуч, і смертоносна сфера промчала повз мішень, зоставивши на згадку лише подряпане ліве вухо.

— Що там у вас? — нетерпляче кахикнула рація.

Та Франц і Яків схопили мене за руки з обох сторін, і ми чкурнули вперед, у пошуках рятунку.

Забахкали постріли. Охоронці смалили нам у спини, Франц відповідав з відібраного пістолета. Яків мчав уперед, навіть не намагаючись скористатися своїм. Раптова здогадка прошила мозок: «Він не вміє стріляти…» Справді, у гетто не було і не могло бути зброї. Але тоді, де Франц навчився так вправно… Ну звісно, щось із минулого життя. Його пальці зливались із сталевою рукояткою в єдине ціле — справжня бійцівська хватка, наче в Охоронця. Хто б міг подумати?

Адреналін по вінця запрудив вени. Я неслася щосили, не оглядаючись, не думаючи, не бажаючи думати, хто поліг у мертвотному сні там, позаду.

Звернули у бічну вуличку. Коло під’їзду старезного хмарочоса принадно синів у сонячному світлі новенький швидкомобіль. Двері відчинилися, та з нього, промокаючи заяложеною хусточкою чоло та насвистуючи саундтрек із вечірніх новин, викотився дебелий Обраний. Любовно поплескав машину та пробелькотів:

— Моя лялечка!

Франц зненацька наскочив на товстуна і, тицяючи пістолетом у пухке черевце, загарчав:

— Ключі давай!