Розділ «Книга І. Десята каста»

— Ти в порядку? — Франц першим помітив недобре.

Чорнявець завжди зауважував найдрібніші зміни в міміці чи виразі очей, невловимі коливання настрою чи тембру голосу, найприхованіші натяки та підтексти. Якби він не потрапив до гетто і не мусив разом з усіма тяжко працювати (майстрував надзвичайно міцні меблі), став би, мабуть, найкращим шпигуном за всю історію Мегаполіса.

— Так, усе чудово, — мляво збрехала я. Хлопець недовірливо зирнув, та вирішив промовчати.

— Отже, усе готово. Завтра о десятій ранку — назустріч пригодам! — Яків радів як мала дитина. — А братове вбрання зараз принесу! Зачекайте з півгодини, — і він вислизнув за двері.

До Східних воріт гетто підкотилася чимала темно-синя швидковантажівка з блакитним знаком «ікс» на кузові. Із вікон позаду виглядали тужливі обличчя «новобранців».

Ми сховались неподалік за цегляним складом, де зберігалося робоче знаряддя та кілька сотень зламаних самокатів із движками — сегвеїв.

Неповороткий Охоронець важко виліз із переднього пасажирського сидіння, гучно пихкаючи. Випустив новоприбулих, з натугою розчинивши задні двері, що жалібно рипнули від грубого смикання.

Люди поплелися цепом за Синьоформеними. Декотрі збилися в купки, інші тримались осібно. Хтось опустив голову, впокорений ворожою волею, однак більшість гордовито розправила плечі.

Я пізнала серед Новознехтуваних кількох знайомих Учених. Кортіло підбігти до них, утішити, розказати, що тут не так уже й погано. Хтозна, може, навіть краще, ніж у Мегаполісі. Та, мабуть, усі слова зараз — марні, бо опинитися поза кастою — найстрашніше, що міг уявити добропорядний громадянин. Дехто, дізнавшись про вигнання, у глибокому розпачі чинив самогубство.

Процесія підступила до вже готових у путь кількох десятків сегвеїв. Натиснувши потрібні кнопки, колишні члени каст під проводом Охоронців рушили між скособочених будівель углиб гетто. Водій, вбраний у сіре, зостався наодинці. Він увімкнув на повну гучність новини та заплямкав бутербродом. Ранок був напрочуд сонячним та теплим, і рожевопикий Служитель (водіями скрізь працюють саме вони) насолоджувався життям на сто відсотків.

Гмикнувши, я прокралася ближче до вантажівки, тоді озирнулась. Яків — безтурботно-щасливий у передчутті пригоди — шкірився із засідки; схвильований Франц силкувався мене випередити, хмурячись та сигналізуючи щось руками. Напередодні вранці вмовляв не лізти першою, переконуючи, що це надто небезпечно, і він сам зіллє швидкопальне. Проте я чудово знала, що йому це не під силу, бо такого гострого та досвідченого ока, як моє, хлопець не мав. Натомість вони з Яковом мусили тихо відчинити двері у вантажне, тобто пасажирське, відділення. Служитель їх навряд чи помітить, бо так захопився мовою диктора з цифрового приймача, що припинив жувати і гігантський шматок шинки ризикував випасти з рота та заляпати сірі штани.

За п'ять хвилин ми втрьох влаштувались у вантажній кабіні, причинивши зсередини двері та зіщулившись у дальньому кутку за металевими сидіннями, плекаючи крихку надію лишитися непоміченими. Годинникова стрілка на надточному Францевому годиннику лінькувато плазувала вперед. От би дати часові доброго стусана, аби він ворушився жвавіше!

Яків майже безгомінно лаявся, Франц виглядав розслаблено, але це — суцільна омана, так само, як і сумирне потягування лева, щомиті готового вполювати жертву. Я виструнчилась, почуваючи, як від пальців на ногах усе вище й вище повзе слизький страх.

Раптом щвидкомобіль плавко загойдався, розганяючись. Охоронці навіть не потурбувалися перевірити вантажний відсік.

За кілька хвилин ми піднялись із крижаної підлоги та вмостилися на незручних сидіннях. Вантажівка вихором летіла повз будинки, дерева, хмарочоси, офіси та площі. Обличчя перехожих зліплювалися, наче тісто, в одну безбарвну грудку.

— Минула майже година, — прошепотів Франц після довгої мовчанки. — Скільки ще їхати? — спитав у мене.

Приємність медово розлилася всередині. Це ж треба! Насмішкуватий чванько вирішив пбрадитись.

— Гм, — я зобразила серйозний вигляд. — Гадаю, ще півгодини.

Аж тут швидкомобіль різко загальмував. Від несподіванки я ледь не врізалася носом у металеву спинку попереду.

Зненацька двері вантажного відділення розчахнулись. Інстинктивно вчавилася в сидіння, намагаючись злитися з ним, стати невидимою. Назовні — троє Охоронців зі зброєю напереваги.