Розділ «Книга І. Десята каста»

— Дуже мудре рішення, — саркастична усмішка.

— Ти ж не дослухав! Я хочу потрапити додому, до татового кабінету. Там — безліч його записів на електронних носіях. Можливо, якби ми знали, над яким проектом він працював, це б допомогло в наших розмислах, чи навіть підказало відгадку. Адже останнім часом він часто замикався та просив не турбувати, бо начебто зайнятий надважливим дослідженням. Вірогідно, саме воно стало причиною… — я зам’ялася. — А що як це якимось чином стосується і твоїх батьків…

— Навряд, але загалом ідея непогана, — ледь помітна зморшка зорала Францеве чоло. — Та реалізація… гм…

— Слухай, скільки можна натякати на мої кепські розумові здібності? — я насупилась. — Я — Учена врешті-решт, і мізків маю більше за тебе, Обраний.

— Може й так. Але тільки теоретично, — він скривив губи.

— Коротше, ти зі мною? Чи надто сміливо для вашої милості?

— З тобою. Треба ж захистити твою вчену голову.

Так почалося тісне спілкування з Францом. Якщо раніше ми вправлялися в ущипливості, мандруючи туди-назад від кепкування до відвертої роздратованості, то зараз балакали майже приязно та проводили разом багато часу. Обговорювали все на світі, а зокрема наші здогади щодо ліквідації, часто шуткували, ба, навіть ділилися планами. Ні, сварки та дискусії не припинились, але, крім них, наші чудні стосунки наповнилися чимось іще. Пагони дружби проростали швидко, наче напоєні ядучим розчином, що його застосовували Знехтувані на полях, коли Годувальники вимагали стрімких та багатих врожаїв.

Від Якова було неможливо приховати такі разючі зміни. Та й навіщо? Адже чорнявець та крутько — найкращі друзі. Утім ми з Францом постановили не сповіщати товариша про план вилазки до Мегаполіса, бо не хотіли, щоби хлопець ризикував через нас життям.

Яків ходив насуплений, гримав геть на всіх. Не міг зміркувати, що трапилося між мною та Францом. Навіть натяками спитав: «те-се, може, у вас кохання-зітхання», та я відразу підняла його на кпини. Яків зашарівсь і більше не прискіпувався. Однак став іще смутнішим. Так тривало майже тиждень.

Якось увечері ми з Францом улаштувалися на моєму подвір’ї і з піною на вустах сперечались про те, як і коли виступати в похід до району Вчених.

— Іти треба тільки вдень. Якщо хтось збагне, що ми «небезпечні злочинці» — це одне. А в разі, коли двох Знехтуваних застукають вночі посеред Мегаполіса, — кінець на місці без розмірковувань. Знехтуваний після дев’ятої години за межами гетто — порушення закону, джерело безладдя та злочин апріорі. — Франц щосили ляснув долонею по коліну.

— Тихше, — осмикнула я. — Ще трохи — і всі мешканці гетто довідаються про наші плани.

— Тоді не сперечайся! Я на цьому зуби з’їв. А ти, наївна, ще віриш у милосердя та благородство системи. Каста як явище не милосердна і не благородна, її роблять такою люди, якщо самі милосердні і благородні. Сподіваюся, ти розумієш, що це рідкісний випадок.

— Нехай так, — мовила я розважливо, не бажаючи дискутувати. — Проблема в іншому. Як подолати 450 км до мого будинку? Може, на території гетто є швидкомобіль? Хоча б старенький? — із надією глянула на Франца.

Той завів очі під лоба.

— Повторюю ще раз, для особливо впертих, — почав він, розтягуючи та гарно артикулюючи кожне слово. Знову робить із мене нетяму. — Знехтуваним заборонено користуватися будь-яким транспортом, окрім сегвеїв, і те лише на території гетто.

— Жодних винятків?

— Жодних, — відрубав Франц.

— Ну як же жодних? Є один варіант, — почулось за спиною. Ми з Францом ураз підскочили й обернулися. Ззаду стояв Яків та виблискував зубами, посміхаючись на весь рот.