Розділ «Книга І. Десята каста»

— І касти приховують цей безмежний світ від нас? — земля ніби вислизнула з-під ніг. Я почувалася розгублено. Світ, як його собі уявляла, кришився і танув, відкриваючи свою істинну подобу.

— Так, і не тільки музику. Як щодо художньої літератури, живопису, театру, кіно? Мільйони казкових творінь, що не осягнути за одне людське життя, — композитор зовсім затужив.

Почуте не вкладалося в голові:

— Але ж нам утовкмачували, що мистецтво — небезпечне, бо породжує хаос…

— Хаос у думках? — запитав сам себе він. — Можливо, але воно навчає мислити та відчувати. Не так, як сусід чи перший зустрічний, а по-своєму. Бачити, міркувати чи переоцінювати. Адже після кожного нового твору, з яким ти ознайомився (звісно, якщо це не якась нісенітниця, а якісна річ), стаєш мудрішим та чуттєвішим. Знаєш, чого бояться Старійшини? Що як після знайомства з мистецтвом, що наскрізь просякнуте свободою, ти збагнеш, що касти — не найвища істина? А що як ти покохаєш чужинця або бодай потоваришуєш із ним? Або підбурюватимеш заспаних, наче зомбі, однокастників до бунту? Що як розпадеться система? Каста ж понад усе, пам’ятаєш? — терпкий усміх промайнув на обличчі скрипаля. — Я став вигнанцем та Знехтуваним, бо порушував спокійну, рівноважну та млосну сліпоту касти. Таке не пробачають.

Він замовк, захлинаючись у потопі болісних спогадів.

— Зіграйте ще, пане Ісааку.

І він заграв. Музика струменіла над садом та будинками, над зораним полем, над гетто, ринучи з усієї сили до Мегаполіса. Та високий цегляний мур з колючим дротом і байдужі хмарочоси із дзеркальними вікнами стримували її невпинний рух, і мелодія повагом розчинялась у подувах північно-східного вітру. На вулиці та провулки безжально спускалася безплідна чорношкіра ніч.

Однак я знала, що моє місце не тут у гетто, а там — за огорожею, у світі нормальних людей, що спроможні працювати в лабораторіях, голосувати на виборах, будувати сім’ю. Чим далі, тим дужче прагла повернутися додому. Всупереч запевненням Франца та Якова, вірила, що Вчені допоможуть дізнатися істину та покарати винних у смерті батька.

Із Яковом, до речі, ми встигли заприятелювати. Він — веселий та товариський — розганяв мої важкі спомини. Із Францом навпаки — не вгавали суперечки, адже ми ніколи не погоджувалися думками. Яків лише підсміювався, намагаючись триматись осторонь від сварок. Та після чергової сутички з чорнявцем мене раптом пронизували згадки: Франц, зігріваючи мою долоню, каже: «Сміливіше», несе моє непритомне тіло підземним тунелем, пропонує білосніжний светр, аби не змерзла, змушує сховатися в підвалі господи «Новознехтуваних». Не могла пояснити таку поведінку. Як пиха, насмішкуватість та затятість поєднувались у ньому із самопожертвою, сміливістю та навіть турботою? Чи, може, це лише спроби похизуватися та довести, що він най-най-най…?

А ще цей плечистий чорноокий парубок снився мені ледь не щоночі. Прокидалася з усміхом на вустах, утім сновидіння миттю тануло, лишалося в потойбічні, і я жодного разу не змогла втримати його.

І все одно, всупереч усім приємним та не дуже подіям, усупереч загрозі бути схопленою, я мріяла потрапити додому. Ступити в батьків кабінет, погортати його книги, продивитися електронні чипи з формулами та статтями, лягти у своє м’яке ліжко, приготувати мигдальне печиво. І ще хотіла зрозуміти… Дізнатися, хто зацікавлений у татовій смерті та жадає знищити мене. А головне, чому?

Якось піано ввечері я наважилася. Напередодні в коморі виявила розкладну драбину, поклала в торбу синю сукню, в якій тікала від Охоронців, та рушила до муру. Перелізти його було не так уже й важко, головне — не зачепити колючий дріт зверху.

Щойно я прихилила драбину до цегляної стіни, ззаду почувся розлючений шепіт:

— Куди це ти зібралася?

Жодних сумнівів. Знову він — Франц.

— Додому, — пробурмотіла я. Прискіпливий позирк брунатно-чорних очей морозив спину.

— Ти збожеволіла? Щойно перелізеш через мур, тебе спіймають. Тут скрізь камери спостереження.

— Брешеш. Звідки ти знаєш? — відчувала себе малою дитиною, якій надміру турботливі батьки дають постійні настанови.

— Звідти. Це знає кожен Знехтуваний. Не віриш, спитай завтра в кого завгодно.