Розділ «Книга І. Десята каста»

— Гарне різьблення.

— До чого тут різьблення? Відкрий.

Я обачно та повільно підняла шорстку від візерунків кришку. Усередині — ланцюжок із кулоном: металева піраміда та сонце на верхів’ї. Знак Обраних! Касти вищої, можливо, навіть найвищої категорії.

— Звідки це в тебе? — зацікавилась я.

— Це належить мені від народження за правом крові.

— Не розумію. Ти — Обраний? — здивувалася я, не спроможна повірити несподіваному одкровенню. Хоча, якщо прослідкувати за манерою поведінки та звичками Франца, мимоволі виникає підозра. Горда постава, упевненість у кожному слові, відчутні якості лідера, потяг віддавати команди та приймати серйозні рішення. Я гадала, що це така вдача. Але якщо він справді Обраний… Багато чого стало б на свої місця.

— Був Обраним, — гірко відказав парубок. — А батько — членом Ради Старійшин.

Я гляділа на нього розширеними очима.

— Мати працювала в Департаменті соціального забезпечення. До десяти років я жив щасливо та безтурботно, маючи все, чого душа забажає: сповнених любові батьків, море друзів, іграшок, розваг… А потім… — Франц затнувся. — У нашу оселю вдерлися Охоронці Уночі, напередодні мого одинадцятиріччя. Я не спав, надто схвильований, чекаючи на святкування. Зачувши обурений голос батька у вітальні, вистромив носа зі своєї кімнати та навшпиньках рушив коридором. Знічев'я — два глухі хлопки. Я зазирнув у шпарину між нещільно причиненими дверима та стіною. Тіла батьків лежали на підлозі. Під ними кров, як ракова пухлина, повзла кремовим килимом.

Він замовк. У моїй голові кров відбивала шалені ритми. Відірвати ніготь із м'ясом, навіть усі нігті, мабуть, легше, ніж стати свідком загибелі найдорожчих людей.

Я накрила рукою долоню Франца. Чекала, що відсахнеться, але він міцно стис мої пальці.

— Що було далі? — тихо спитала я.

— Охоронець зателефонував із мобільного і сказав: «Справу зроблено». Йому щось відповіли. Відключився від зв'язку і прогарчав: «Де хлопчисько? Його теж треба ліквідувати». До того я кілька хвилин перебував у заціпенінні: без думок, без почуттів. Але після кровожерливого наказу Охоронця ніби пробудився від сну та кинувся навтіки.

П’ять днів я блукав Мегаполісом. Підбирав недоїдки біля сміттєвих баків, а тоді закрадався в куток десь у підвалі зі згнилими стінами. Охоронці, мабуть, уже й не шукали мене, гадаючи, що тричі сконав. Згодом кочове життя далося Ознаки, адже надворі був листопад. Я захворів, та все ж продовжував мандрувати вузькими провулками світ за очі. Якось надвечір сили полишили мене. Утратив свідомість від голоду та лихоманки.

Мене підібрали Знехтувані, прийнявши як свого. Колишні Цілителі вилікували та поставили на ноги. Спочатку я жив у пана Ядзінського та в інших вигнанців. Тоді й потоваришував із Яковом. Ми ходили до школи, тут вони теж є — Знехтувані зовсім не неуки. Коли ж мені виповнилося тринадцять, збудував цю хатину. Відтоді мешкаю тут.

— Чому ти вирішив усе це розповісти мені? — я справді цього не розуміла. Ми постійно сварилися, і зненацька він — душу навиворіт.

— Обрид твій презирливий погляд, дурні та необачливі вчинки, — Франц незлостиво посміхався.

— Гадаєш, що погляд був презирливим через те, що ти Знехтуваний? — мене здивувала його чудернацька логіка. — Навіть якщо я і дивилась часом якось не так, то зовсім не через це.

— А через що? — Франц увіп’явся пильними очима.

— І взагалі… — вдала, що не почула питання. — Що тобі до моїх вчинків? Ти що, моя нянька?