Розділ «Книга І. Десята каста»

— Устряли ми через тебе в халепу аж по маківку, — засичав Франц.

— Через мене? Не просила рятувати мене вчора! — спалахнула я.

— Якове, ти тільки послухай! Вона взагалі адекватна? До чого тут це? Ховатися треба було швидше! А тебе ще припрошуєш, наче принцесу.

Я насупилась. Зирнула на Якова в пошуках підтримки, але той лише стиха підсміювався.

Нагорі Охоронці все перевертали, сподіваючись знайти якусь зачіпку. Спало на думку, що вони не дарма вдерлися сюди. Згадала вчорашню мідноволосу діваху, що причепилася до Франца через мене. Може, то її провина?

— Твоя Розалі нас точно викаже, якщо досі цього не зробила, — уїдливо прошипіла до Франца.

— По-перше, вона не моя, — він прикидався спокійним, однак із вух ледь не йшла пара, — по-друге, ні, не викаже.

— Ну звісно, — мугикнула я, — вона ж нерівно до тебе дихає.

Яків пирснув та потайки від Франца показав здійнятий догори великий палець.

— Справа не в тому, хто як до кого дихає. У Знехтуваних власні закони. І ми не зраджуємо своїх.

— Однак я не своя. Я ж Учена.

— Насправді Франц має рацію, — сказав Яків. — Тепер ти — одна з нас. І нехай їй тричі кортітиме…

— Тихо! — Франц урвав його тираду.

Охоронці перемовлялися зовсім близько. Я збагнула, що шафу відкрили. Бодай би ніхто не зауважив нерівність у нижній частині. Серце гупало, як зачарований бубон, і щоки враз побагровіли від приливу крові.

Через десяток секунд шафові дверцята знову причинили. Отже, не помітили. Не помітили! Паркетні дошки розмірено заскрипіли — синьоформені лишали кімнату.

— Хух! — Яків сяйнув усмішкою.

— Не поспішай радіти, — одповів Франц. — Вони ще в будинку. Треба трохи відсидітись.

— Чому ти постійно псуєш людям гарний настрій? — розізлилася я. Цей бундючний павич уже в печінках сидів.

— Бо я застосовую мізки за призначенням, на відміну від людей, — він наголосив останнє слово.

Забаглося відказати щось ущипливе, та як на ту пеню, нічого не лізло в голову.