Розділ «Книга І. Десята каста»

— Не зважай. Він завжди такий, — Яків стенув плечима.

Я мешкала в гетто майже три тижні. Знехтувані ставилися до мене приязно, віталися, деколи заводили розмову, розпитуючи про минуле життя. Я радо спілкувалася з ними, відмовчуючись лише про те, ким була раніше та з якої причини опинилася поміж вигнанців. Щоправда єдиній людині моє перебування стало-таки поперек горла — «подружці» Франца Розалі.

У ті рідкісні дні, коли ми зненацька зустрічалися, вона повсякчас знаходила нагоду, щоби пустити болючу шпильку чи презирливе зауваження. Утім після того, як я кілька разів, зібравши всю свою дотепність докупи, поставила її на місце, Розалі вирішила змінити кпини на цілковите ігнорування та, угледівши мене ще здалеку, відверталася. Тому за кілька діб я взагалі забула про її існування.

У голові роїлися дивацькі думки про мешканців гетто. Щодня я все більше переконувалась, що Знехтувані — такі ж люди, як і ми, члени каст. Можливо, навіть кращі. Вони сіяли та збирали врожай зернових, овочів та фруктів, що їх потім обробляли Годувальники, ткали полотна та шили одяг, майстрували меблі та посуд, які згодом продавали Крамарі, та ще займалися безліччю справ. Причепливе питання калатало в скроні: чому, за які гріхи ці люди стали вигнанцями?

Поряд із будинком «Новознехтуваних» жив пан Ісаак. Віртуозний скрипаль складав щемливі мелодії, що пробуджували найглибші почуття. Через це свого часу його позбулися Крамарі.

Якось я сиділа на подвір’ї, вдихаючи пахощі троянд та жасмину. Буяв рум’янощокий вечір, і західне сонце сипало жменями золотаві промені. Із вікон сусіднього будинку линула чарівлива музика, а за прозорими фіранками вгадувалася фігура скрипаля. Знічев’я він завмер та насторожено визирнув у маленький садок. Помітивши мій зацікавлений погляд, усміхнено мовив:

— Подобається?

— Дуже, — я посміхнулась у відповідь. — Це теж ви написали?

Старий Ісаак засміявся спочатку тихо, а тоді гучніше й гучніше. Він реготав довго, аж доки не зайшовся несамовитим кашлем.

— Ні, дівчинко, це Людвіг ван Бетховен.

— Бетховен… Ваш друг?

— Ви з Учених, чи не так? — його обличчя спохмурніло.

— Так. Колись була.

— Сто років тому навіть Служитель не поставив би такого питання, а тим більше Вчений. Але мистецтво зараз не в найкращому становищі, — Ісаак похитав головою, а тоді додав: — Бетховен — один із найвеличніших композиторів кінця XVIII — початку XIX століття.

Мені стало трохи соромно за своє незнання.

— У двадцять шість років він почав втрачати слух. Майже не виходив із дому, характер зіпсувався. Але Бетховен не припинив писати музику. І, на думку цінителів його творчості, саме у глухоті створив найгеніальніші композиції.

— Хіба це можливо? — мені здавалося, що скрипаль оповідає якісь байки, аби підкреслити велич мистецтва, та зокрема цього пана Бетховена.

— Так. Музика звучала в його душі та вибухала нотами на папері. Якось публіка влаштувала митцеві грандіозну овацію. Композитор стояв спиною до зали та нічого не чув, аж доки одна зі співачок не повернула його обличчям до людей. Ті, захоплені, махали мереживними хусточками, капелюхами, руками. Поліції (це щось на кшталт теперішніх Охоронців) довелося вгамовувати натовп, адже такі почесті демонстрували лише імператорові.

— А був ще хтось подібний до пана Людвіга? — спитала у старого.

— Сотні, — Ісаак посміхнувся. — Моцарт, Бах, Шуберт, Вагнер, Штраус, Шопен, Верді, Чайковський, Рахманінов, Брамс… І це далеко не всі.