Розділ «Книга І. Десята каста»

— Я піду до них.

— З глузду з’їхала? — Франц кричав пошепки.

— Не хочу, аби хтось постраждав через мене, — відрубала я, цілком упевнена у своєму рішенні.

— Слухай, я не для того тебе рятував, — обурився Франц.

— Ми рятували, взагалі-то, — набурмосився Яків.

— Ми не для того тебе рятували, аби ти одним божевільним вчинком звела всі зусилля нанівець.

Я хитнула головою.

Зненацька почула звуки в коридорі: стукіт військових чобіт та перегуки Охоронців.

— Вони вже в будинку! Або ти зараз спинаєшся на ноги й чиниш розважливо, або я потягну тебе силою! — очі чорнявця сипали роз’ятреними іскрами.

Якщо не послухаюсь, хлопці теж постраждають. Адже очевидно, що ніхто мене не покине наодинці з катами. Повагавшись мить, я згодилася.

— Давай лізь, — пробурчав Франц, штовхаючи мене до шафи.

— Тут нас миттю знайдуть! — здивувалась я. — Гадала, маєте якийсь план.

— Глянь на неї! — озирнувся хлопець до Якова, а тоді знову до мене. — Відколи тебе це турбує! Ти ж воліла головою накласти!

— Я…

— Ліко, у шафі люк у підвал, — посміхнувся Яків. — Добре, що ти влаштувалася на першому поверсі, такий є в кожній кімнаті. Охоронці навряд про них знають.

Доки переслідувачі нишпорили в сусідніх кімнатах, ми спустилися в крихітне приміщення. Стіни тут пахли вогкістю та мохом.

Десь зверху рипнули та вдарились об стіну двері.

— Овва! Розстелене ліжко та ще тепле, — радісно пробасили нагорі. — Командире, може, це хтось із злочинців? Учена малявка, наприклад? Це ж будинок для «Новознехтуваних».

— Ваша справа — не розумувати, а шукати, — металевий голос.

Над головою човгали та тупали. Серце гамселило в ребра.