Розділ XIII

— Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово «нескромно» я теж вивчила від гувернантки.

— Ні,— сказав він.— І Це чудово. Натягни вище ковдру — відчуваєш, який сильний вітер?

— Він дме з гір.

— Так. I ще з якоїсь далекої далини.

Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував її з мукою, гіршою за розпач.

— Дозволь тепер я тебе поцілую, — сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.

— Ні,— сказав він.— Я тебе.

Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.

— Ось так,— мовила вона.

Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.

— Кохана моя,— мовив він,— наймиліша... Можна?

— Ні. Пригорни мене міцніше й тримайся острівця.

Полковник не озивався, бо його полонило таїнство, на якому він був присутній, та єдина загадка, в яку він вірив, крім віри в мужність, на яку інколи міг здобутися чоловік.

— Не ворушись,— мовила дівчина,— або ні, ворушись.

Полковник, лежачи під ковдрою, яка захищала їх від вітру, й усвідомлюючи, що єдина жертва, на яку здатен чоловік для жінки, крім тих, які він робить для батьківщини чи рідної землі, це вберегти її, не припиняв гри.

— Не треба, любий, — сказала дівчина. — Я думаю, що не витримаю.

— А ти не думай ні про що. Ні про що в світі.

— Я вже не думаю.

— Не думай.

— Мовчи.