Розділ «4. Бізнес і вибори»

Виборчий список Блоку Юлії Тимошенко, особливо його перша сотня, аж ніяк не свідчить, що це команда ідейних політичних однодумців. Навпаки – він більше нагадує бізнес-клуб. Там стільки яскравих імен бізнесменів! Але виникає питання: “Для чого ці не надто надійні партнери Юлії Тимошенко?” Я, звичайно, не буду писати про здогади та повторювати те, що пошепки говорять члени фракції БЮТ. До речі, Олександр Волков, без якого майбутній українській парламент явно втратить, бо не матиме такого яскравого, дотепного і швидкого на відповідь політика, прямо заявив у пресі, що умови, які йому запропонували, аби потрапити у виборчий список БЮТ, для нього, “людини достатньо заможної, виявилися непідйомними”. [76]*

А я ось міркую: для чого ця бізнес-ганьба Юлії Тимошенко? Пригадую її слова, сказані після призначення у 1999 році віце-прем‘єр міністром в уряді Віктора Ющенка: “Нема такого олігарха, який би дав мені хабаря”. Цим Юлія Володимирівна підкреслювала свою повну незалежність. Не раз вона пояснювала, що її попередня бізнес-діяльність дала їй можливість увійти в українську політику незалежною від будь-яких сторонніх впливів людиною. Чому ж тепер ці впливи стали такими сильними? Чому вона стала тепер залежна? Адже інакше вона б не брала у свою команду кучмістів-бізнесменів. А коли політик залежний, він дуже вразливий. У будь-якій демократичній державі згадані слова Олександра Волкова викликали б шквал критики і прямих звинувачень у корупції. У сучасній Україні такі речі стали звичними і поки-що не викликають жодної реакції.

Порівнюючи теперішню, далеко не однозначну, ситуацію у БЮТ, не можна не згадати минулу бізнес-діяльність Юлії Тимошенко, яка дозволила їй впевнено і незалежно увійти в українську політику.

Відомо, що до 1997 року Юлія Володимирівна очолювала корпорацію Єдині енергетичні системи України – майже монополіста на українському (і не тільки) ринку енергоносіїв. У пресі публікувалися цифри, що ця структура мала оборот 16-18 млрд. доларів на рік, тобто стільки коштів надходило на контрольовані нею рахунки. Якщо припустити, що ця потужна комерційна структура мала прибуток всього на рівні 10%, то виходить, що це складало майже два мільярди доларів щорічно. Але хто повірить, що на торгівлі газом і нафтопродуктами прибуток обмежувався всього 10%? Це перше. І друге. Якщо через кілька років Юлія Володимирівна оголосила призов у свої ряди акул українського бізнесу, то виходить, що у неї не все гаразд із фінансово-господарського боку, а раз так, то і цей бік її минулої діяльності є дуже вразливим, що просто недопустимо для політика, а тим більше – кандидата на керівника держави.

Я ось думаю: якщо при такому менеджменті із астрономічних сум залишились крихти лише на щоденну зміну шмаття, то, що тоді може залишитись від української економіки під таким керівництвом через 5 років?